Права людини У 2018 році

У Загальній декларації сформульовані права, які належать всім і кожному, просто тому, що ми – люди. Щороку, починаючи з 1948-го, ми крок за кроком наближаємося до того, щоб кожна людина на Землі могла користуватися всіма цими правами.

Все більше людей живуть, не потерпаючи від злиднів, страху та дискримінації. Але разом із тим є місця та ситуації, де людство відкочується назад, у темне минуле.

Щоб побудувати світ, в якому всі є вільними і рівними, як записано в Загальній декларації, потрібно ще дуже багато зробити. Конфлікти, упередження, несправедливий розподіл ресурсів, погане державне управління – ось лише деякі причини, через які багато хто з нас поки ще не можуть повною мірою користуватися всіма своїми правами.

Тут ми коротко описуємо ситуацію з правами людини в світі, зупиняючись лише на деяких проблемах і темах, які приверули увагу в 2018 році. Ми розповідаємо про ключові події в кожному регіоні, про боротьбу за зміни і зокрема про те, що відбувалося з правами жінок цього року.

Ми також висловлюємо вдячність безлічі правозахисниць та правозахисників, які діють у всьому світі, і віддаємо шану тим, хто за свою роботу поплатився життям або свободою. У найскладніші моменти їхня хоробрість та відданість дає нам сили продовжувати боротьбу за права людини.

У 2018 році ми спостерігали, як багато хто з цих «крутих» лідерів зазіхали на сам принцип рівності, на якому ґрунтуються права людини. Вони намагалися демонізувати найбільш маргіналізованих і незахищених людей, влаштовуючи гоніння та утиски. Але люди чинили їм спротив. І найяскравішою та найпотужнішою у цьому році була боротьба за права жінок.

СИЛА ЖІНОЧИХ ГОЛОСІВ

У 2018 році жінки в усьому світі були авангардом боротьби за права людини. В Індії та Південній Африці тисячі виходили на вулиці на знак протесту проти сексуального насильства. У Саудівській Аравії та Ірані активістки під загрозою арешту чинили опір забороні на керування автомобілем та примусовому носінню хіджабу. В Аргентині, Ірландії та Польщі відбувалися масові демонстрації з вимогою скасувати заборону абортів. У США, Європі та Японії мільйони вийшли на другий Жіночий марш проти мізогінії й насильства, що отримав поштовх та натхнення від руху #MeToo. На північному сході Нігерії тисячі жінок, що є внутрішньо-переміщеними особами, мобілізувалися, щоби домогтися справедливості – адже вони зазнали насильства та утисків і від бойовиків «Боко Харам», і з боку нігерійських силовиків.

Неможливо переоцінити важливість жіночих голосів, що набирають сили. Відгукнувшись на потужний заклик на захист прав жінок, громадяни і громадянки Ірландії з великою перевагою проголосували за зняття заборони на аборти. У Саудівській Аравії жінкам, нарешті, надали дозвіл керувати автомобілем. В Ісландії та Швеції було ухвалено нові закони, що дорівнюють секс без згоди до зґвалтування. У США, після десятиліть безкарності, голлівудський патріархат почав відступати перед звинуваченнями в сексуальних домаганнях.

ПРОБЛЕМИ РЕАЛЬНОЇ СИТУАЦІЇ З ПРАВАМИ ЖІНОК

Але говорити про грандіозний підйом жіночого активізму неможливо, якщо водночас не розуміти, чому жінки мають настільки відчайдушно боротися. Сумна реальність – у 2018 році політики та закони, які пригноблюють і дискримінують жінок, дотепер відкрито підтримуються владою багатьох країн.

40 % жінок дітородного віку живуть у країнах, де право на аборт жорстко обмежене, причому приблизно 225 млн. не мають доступу до сучасних засобів контрацепції. Незважаючи на масові кампанії, Сальвадор відмовляється скасувати кримінальну відповідальність за аборти за будь-яких обставин. Аргентинський сенат із незначною перевагою відхилив законопроект про легалізацію абортів протягом перших 14 тижнів вагітності. Водночас польські та гватемальські політичні лідери продовжують домагатися посилення законодавчих перепон у доступі до абортів, а в США було радикально зменшене фінансування клінік планування сім'ї, що поставило під загрозу здоров'я мільйонів жінок.

Найчастіше гендерне насильство спрямоване проти жінок, трансгендерних та гендерно неконформних людей, причому політики продовжують ігнорувати цю кризу. У липні Болгарія вирішила не ратифікувати Стамбульську конвенцію — європейську угоду про запобігання та боротьбу з насильством проти жінок та домашнім насильством, після того, як Конституційний суд країни визнав, що вона «суперечить конституції». У серпні Люксембург став 33-ою державою, що ратифікувала цю конвенцію. Але незважаючи на те, що досить велика кількість європейських держав узяла на себе зобов'язання виконувати цей документ, статистика лишається невтішною.

За наявними даними, нападів на сексуальному ґрунті зазнають 1 з 10 дівчат, молодших 20-ти років. Водночас секс без згоди було дорівняно до зґвалтування лише в третині країн ЄС. У бесідах з Amnesty International жінки з охоплених конфліктом районів Нігерії, Іраку, Південного Судану і М'янми розповідали жахливі історії про пережите сексуальне насильство, причому часто його чинили співробітники силових структур їхньої рідної країни.

В усьому світі жінки потерпають від різних видів дискримінації (за ознаками сексуальної орієнтації, гендерної ідентичності, національності, раси, соціально-економічного статусу), які часто поєднуються, і від особливих, специфічних порушень прав людини. Зокрема, у Сомалі жінок з інвалідністю часто видають заміж насильно, і вони потерпають від домашнього насильства. У Канаді для представниць корінних народів шанс бути вбитою в шість разів вищий, ніж для інших мешканок країни. Ми, учасниці та учасники рухів за права людини в цілому та за права жінок зокрема, повинні звертати більше уваги на те, який вплив здійснюють ці види дискримінації на життя людей, і робити так, щоби голоси найбільш маргіналізованих були почуті.

У відповідь на жіночий опір та активізм латиноамериканські та європейські об'єднання, які виступають проти рівності та прав людини, вибрали нову тактику пригнічення. Тепер вони називають феміністок і ЛГБТІ-активісток «апологетами гендерної ідеології», яка, за їхніми словами, загрожує існуванню «сімейних і шлюбних цінностей». Такі групи часто намагаються закрити рота жінкам і ЛГБТІ-людям, які обстоюють права людини, зокрема, вдаючись до цькування в інтернеті. Тому людям будь-якої статі, які виступають проти гендерної нерівності, доводиться також постійно боротися за своє право висловлюватися.

Цього року Amnesty International зробила одне з перших у своєму роді досліджень про права людини й насильство над жінками в інтернеті.

Було отримане підтвердження тому, що вже відомо багатьом жінкам: соціальні мережі можуть бути і добром, і злом водночас. Ані державні органи, ані комерційні компанії не захищають користувачок від бруду та образ в інтернеті, через що багато жінок або вдаються до самоцензури, або взагалі йдуть із соціальних мереж.

Водночас у деяких країнах, саме завдяки соціальним мережам, вимоги жінок щодо трудової рівноправності стали помітнішими. Ця битва триває вже протягом десятиліть, якщо не століть, але цього року вона привернула до себе додаткову увагу закликами скоротити гендерний розрив в оплаті праці, який зараз у світі сягає
23 %. Жінкам в усьому світі не тільки в середньому платять менше, ніж чоловікам. Вони ще й частіше виконують неоплачувану працю, працюють у тіньовому секторі та виконують небезпечну й некваліфіковану працю.

Багато в чому ця ситуація пов'язана з соціальними нормами, згідно з якими жінки та їхня праця мають більш низький статус.

Через брак рівності в трудових відносинах, жінки продовжують нести тягар, пов'язаний із виходом світової економіки з кризи. Так, згідно з наявною інформацією, у Сполученому Королівстві на жінок припадало 86 % від усіх скорочень бюджетних витрат, які було здійснено починаючи з 2010 року, бо саме жінки найбільше залежать від соціальної допомоги.

Протягом майже всієї людської історії жінки перебували в замкненому колі дискримінації, породженої гендерними ієрархіями та нормами. Щоби змінити закони, які закріплюють соціальну та економічну нерівність, необхідна участь жінок у політиці. Попри те, що у 2018 році рекордна кількість жінок брала участь у виборах, прогрес відбувається дуже повільно. Поки що жінки становлять лише 17 % від усіх керівників держав і урядів у світі і 23 % від парламентарів.

70-та річниця прийняття Загальної декларації — шанс замислитися, як багато зробили всі ті жінки й чоловіки, що були причетні до її створення. Хансі Мехта (видатній індійській політикині та активістці за права жінок) довелося докласти величезних зусиль до того, щоб у формулюванні Статті 1 «Всі люди народжуються вільними та рівними у своїй гідності та правах» англійською замінити слово «men» (чоловіки, люди) словосполученням «human beings» (люди, людські істоти). І недарма Ханса Мехта переймалася тим, що захист прав людини може не поширитися на жінок. Минуло вже 70 років, а ми дотепер боремося за те, щоби права жінок сприймалися як права людини. Для цього уряди повинні почати на практиці виконувати міжнародний білль про права жінок — Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (КЛДЖ) і гарантувати жінкам на національному рівні свободу від дискримінації та насильства.

КЛДЖ посідає друге місце за кількістю ратифікацій поміж усіма угодами з прав людини. Її учасницями є 189 держав. Проте влади держав не мають надалі задовольнятися пустими балачками. Якщо вибух жіночого активізму цього року щось і продемонстрував, так це небажання людей і далі миритися з таким станом речей. Не готові миритися й ми. У 2019 Amnesty International буде докладати максимальних зусиль, щоби змусити уряди негайно відмовитися від своїх застережень до КЛДЖ і здійснити активні кроки в напрямку повноцінної реалізації прав жінок.

Зараз, як ніколи, ми повинні встати на бік жіночих рухів, посилити їхні голоси у всьому їхньому різноманітті та боротися за визнання всіх наших прав.

Сподіваюся, ви до нас приєднаєтесь.

Цього року Amnesty International боролася з цією небезпечною тенденцією, яка загрожує можливості жінок вільно брати участь у суспільному житті. У доповіді Amnesty International «Отруйний Twitter: Насильство та зловживання щодо жінок в інтернеті» (#ToxicTwitter) йшлося про те, що жінки стикаються в Twitter із насильством і образами з різних причин: через свої висловлювання на певні, часто феміністичні, теми; через власну відомість. Хоча з насильством і образами в інтернеті стикаються люди будь-якої статі, образи щодо жінок частіше мають суто сексистський і мізогінічний мотив, а інтернет-погрози насильства сексуалізуються й безпосередньо стосуються їхньої тілесності. Якщо за межами інтернету жінки відчувають на собі різні види дискримінації, що перетинаються між собою, в інтернеті вони теж, як правило, стикаються з нападками на різні аспекти своєї особистості. Коли небінарних людей в інтернеті хочуть образити через те, що вони не відповідають гендерним нормам, до них адресують саме мізогінічні коментарі.

Політика Twitter щодо ненависницької поведінки й образ покликана пояснювати, яка поведінка є прийнятою на платформі компанії. Політика Twitter щодо «контенту, що розпалює ненависть» охоплює багато форм образливої поведінки, що зневажає права жінок. Оскільки вона не виконується послідовно на практиці, вона є марною для користувачок платформи. Багато жінок розповідали Amnesty International, що Twitter проігнорував їхні скарги на образи на платформі. Тим часом, один із найбільш згубніх наслідків цього поєднання бездіяльності й непослідовності у відповідь на скарги полягає в тому, що жінки взагалі перестають повідомляти про те, що відбувається. Жінка, яка стає об'єктом нападок, має власноруч заявити про це. Це не тільки забирає час, але й є морально важким. Коли жінки стикаються з негативним досвідом скарг до компанії на образливу поведінку або дізнаються про такий досвід від інших людей, це відбиває в них бажання щось робити.

Twitter має діяти на випередження, постійно оцінювати, який вплив його політика і практики здійснюють на права користувачів, у тому числі на право на свободу вираження поглядів, і вживати заходів до зниження або запобігання всім можливим негативним наслідкам. Також необхідна прозорість політики і практик Twitter і тих кроків, які робляться для виявлення порушень прав людини й боротьби з ними.

Попри часткове покращення, Twitter дотепер не повністю виконує свої обов'язки поважати права людини в контексті насильства й образ щодо жінок на своїй платформі. Дотепер дій компанії було недостатньо, щоби подолати масштаби й характер проблеми. Жінки мають право на свободу від дискримінації та насильства. Крім того, вони мають право на вільне самовираження — як в інтернеті, так і за його межами. Політика і практики Twitter явно неспроможні гарантувати дотримання цих прав.

Для ефективного здійснення права на свободу вираження поглядів виключно важливо, щоби кожна людина могла вільно брати участь в інтернет-комунікаціях, не побоюючись насильства й образ. Затикання рота й самоцензура, до яких призводять насильство й образи щодо жінок в Twitter, можуть мати далекосяжні шкідливі наслідки для того, наскільки повноцінно жінкам, особливо молодим жінкам і жінкам із маргіналізованих верств населення, вдасться надалі реалізовувати їхні права брати участь у публічному житті і вільно самовиражатися в інтернеті.

У 2019 році Twitter має на корпоративному рівні взяти на себе відповідальність за дотримання всіх прав людини, у тому числі права не зазнавати дискримінації та права на свободу вираження поглядів. Компанія повинна продемонструвати, що почула голоси жінок, і зробити конкретні кроки до того, щоби більше не бути причиною порушень і не посилювати їх. Для цього необхідно виявляти, запобігати, виправляти й визнавати порушення прав людини, що пов'язані з її діяльністю.

Насильство й образлива поведінка щодо жінок у подібних масштабах повинні припинитися. Передусім, Twitter має приділити увагу реалізації своєї політики щодо образ і поведінки, що розпалює ненависть. Адже хоча компанія й наголошує, що не допускає «переслідувань, погроз і залякування, які не дозволяють користувачам висловлювати свої думки», саме це й відбувається з багатьма користувачками платформи.

Twitter має опублікувати вичерпну і змістовну інформацію щодо характеру й рівня насильства й образ щодо жінок, а також інших груп на платформі, і повідомити, як компанія збирається реагувати на це.

Twitter має вдосконалити механізми звітності, його власні правила повинні неухильно дотримуватися, а скарги на насильство й образи мають розглядатися ефективно.

І нарешті, Twitter повинен пояснити, що він у себе на платформі визначає, як насильство й образи, як він їх виявляє і як реагує на повідомлення про таку поведінку. Компанія повинна діяти набагато проактивніше, вести просвітницьку роботу серед своїх користувачів, інформувати їх про функції щодо забезпечення безпеки та конфіденційності на платформі, які допомогли б жінкам вільно користуватися Twitter в менш токсичному середовищі.

Подальша бездіяльність Twitter у 2019 році фактично означатиме затикання жінкам рота. Тому він повинен якомога швидше вжити конкретні заходи щодо розв'язання проблеми раз і назавжди.

СТРАХ І ПОШУК ВИННИХ

Соціальна тканина регіону рветься через зростання нетерпимості, ненависті, дискримінації та звуження простору для громадянського суспільства. Політика залякування розділяє людей, а лідери продовжують використовувати токсичну риторику, звинувачуючи певні групи людей у соціально-економічних проблемах.

Влада чинить тиск на правозахисників, активісток та активістів, ЗМІ та політичну опозицію. Проти них порушують необґрунтовані кримінальні справи, на них безкарно нападають і чинять насильство.

На території більшої частини Європи так звана «криза міграції» та неадекватна відповідь на неї стали лакмусовим папірцем, дзеркалом, що продемонструвало жорстоку правду.

Шукачів притулку, біженців та мігрантів відправляють геть або залишають жити в злиднях та безнадії, а прояви солідарності з ними поступово перетворюються на кримінальний злочин. Діти лишаються без нагляду. Відсутність єдиної політики, переконання, що «кожна держава сама за себе», призводить до того, що на країни, розташовані на кордонах Європи, такі як Греція, лягає відповідальність за десятки тисяч біженців і мігрантів. Незважаючи на порушення міжнародного права, укладаються брудні угоди про «аутсорсинг відповідальності» та зміцнення стін «європейської фортеці».

Тему цієї так званої кризи та політики жорсткої економії активно використовує зростаюча група політиків-опортуністів. Вони проголошують себе «анти-істеблішментом», демонізують найбільш маргіналізованих людей, підбурюють громадську думку, роблять з мігрантів цапів-відбувайлів і дегуманізують їх.

Угорщина перетворилася на еталон нетерпимості. Прем'єр-міністр Віктор Орбан та правляча партія «Фідес», яку він очолює, посилили наступ на права людини і явно пишаються своїми порушеннями норм міжнародного права й законів ЄС. Керівництво країни оголосило війну мігрантам та біженцям, обмежило право на мирні протести, ухвалило кримінальну відповідальність за безпритульність, прийняло драконівські закони про кримінальну відповідальність за допомогу мігрантам. Ці закони є загрозою самому існуванню громадянського суспільства.

У Польщі простір для інакомислення звужується під тиском законів, які обмежують право на мітинги, несправедливих справ проти мирних демонстрантів і розширенням повноважень правоохоронних органів. Виконавча влада систематично зазіхає на незалежність судової влади та послаблює її, скасовує механізми і гарантії захисту прав людини, чинить політичний тиск на суддів. Судді, які критикували уряд за те, що відбувається і просили Суд Європейського союзу надати оцінку відповідності вжитих заходів законодавству ЄС, зіткнулися з дисциплінарними стягненнями й переслідуваннями.

АТМОСФЕРА СТРАХУ ДУШИТЬ СВОБОДУ ВИРАЖЕННЯ ДУМОК

Тим часом страх панує у кількох країнах регіону. Після невдалої спроби перевороту в Туреччині у 2016 році, десятки тисяч осіб (включно з журналістами, правозахисниками й активістами) за реальну або ймовірну критику влади були свавільно взяті під варту, хоча в їхніх діях не було ознак кримінального злочину. Згідно з указами про надзвичайний стан були закрити громадські організації та ЗМІ, свавільно звільнені понад 130 000 державних службовців та бюджетників. Почесний голова Amnesty International — Туреччина Танер Кіліч перебував понад 14 місяців у в'язниці. Його звільнили у серпні 2018 року, але над ним усе ще «висять» безпідставні кримінальні звинувачення, пов'язані з його правозахисною діяльністю.

По всій Європі групи людей, що поширюють ненависть та дискримінацію, почуваються абсолютно вільно і прокладають собі шлях до політичного мейнстріму. Тим часом діючі політичні партії вбирають їхні ідеї та копіюють їхню ненависницьку риторику. За підтримки певних політиків і ЗМІ, які поширюють ворожнечу, відбувається нормалізація мови ворожнечі та нетерпимості.

ЄВРОПЕЙСЬКІ ІНСТИТУЦІЇ ТА ПРАВА ЛЮДИНИ

Ключові гравці самоусуваються з міжнародних механізмів із прав людини та навіть підривають їхню дію. Тому ЄС і його державам-членкіням необхідно нарощувати правозахисний складник своєї зовнішньої політики. Однак довіра до ЄС знижується через внутрішні проблеми у царині прав людини.

Позитивним зрушенням є те, що Європейська комісія та Європарламент почали розглядати дії Угорщини та Польщі за статтею 7 Договору про Європейський Союз. Ці процедури було застосовано у відповідь на вжиті в обох двох державах заходи, які зневажають права людини. ЄС також пообіцяв підтримку й захист правозахисникам із кількох країн, але необхідно розширити цю ініціативу на весь регіон. Стосовно міграції, європейські інституції не вдаються до рішучих дій, деякими своїми кроками навіть погіршуючи ситуацію.

БЕЗДУШНА МІГРАЦІЙНА ПОЛІТИКА

Наприклад, через угоду між ЄС і Туреччиною тисячі біженців і мігрантів були кинуті напризволяще у жахливій бідності та небезпечних умовах на грецьких островах. Бездушна міграційна політика європейських урядів, які віддали на відкуп контроль над кордонами лівійській владі, стала причиною незліченних страждань, від яких потерпають люди на центрально-середземноморському маршруті. Підтримуючи лівійську владу, яка не дає людям перетинати море, не дозволяє рятувальні операції і замикає людей у жахливих міграційних центрах на території Лівії, ЄС перешкоджає пошуково-рятувальній діяльності й наражає людей на небезпеку тортур.

РУЙНУВАННЯ ОСНОВ ПРАВОСУДДЯ

Тим часом, усе більша небезпека загрожує незалежності й авторитету Європейського суду з прав людини. Деякі держави — часто заради політичних вигод — відмовляються виконувати рішення суду, які мають обов'язкову юридичну силу, спричиняючи в такий спосіб серйозні системні і структурні проблеми на національному рівні, через що порушення прав людини продовжуються і лишаються безкарними.

ЗАТИКАННЯ РОТА ІНАКОМИСЛЯЧИМ

У таких країнах, як Казахстан, Росія та Таджикистан, триває послідовний наступ на свободу вираження поглядів в інтернеті, а в регіоні загалом мирні протести зіштовхуються з обмеженнями та перевищенням сили з боку поліції. У Росії, де почастішали вуличні протести, жорстка реакція поліції та масові арешти стали буденним явищем. За участь у мирних мітингах затримують навіть дітей, а журналісти зазнають переслідувань за висвітлення акцій. Безпрецедентну кількість справ було порушено за пости й репости критичних матеріалів в інтернеті.

Влада продовжує під виглядом боротьби з «тероризмом» і «екстремізмом» зловживати системою кримінального правосуддя для переслідування критиків уряду й інакомислячих.

У Росії та інших країнах проти правозахисників фабрикують кримінальні справи. Так, у січні Оюба Тітієва, керівника грозненського відділення «Меморіалу» в Чечні, було заарештовано за сфабрикованими звинуваченнями у зберіганні наркотиків. Йому загрожує багаторічне позбавлення волі. На деяких правозахисників нападали невідомі, які, можливо, мають зв'язки з владою.

Примусові повернення біженців здійснюються частіше, а деякі країни, як, наприклад, Азербайджан, використовують екстериторіальні повноваження, щоби домагатися арешту та екстрадиції правозахисників, які втекли з батьківщини, побоюючись неправосудного переслідування.

В Україні правозахисникам і критично налаштованим організаціям громадянського суспільства все частіше загрожують представники влади і та агресивно налаштовані групи громадян, які користуються повною безкарністю. У Киргизстані, Таджикистані та Узбекистані органи внутрішніх справ вдаються до насильства, щоби змусити ЛГБТІ активістів замовкнути.

У Криму навіть найменша опозиція до російської окупації жорстоко придушується. Проти кримськотатарських правозахисників та інших активістів безпідставно порушуються кримінальні та адміністративні справи, і вони постійно стикаються з утисками з боку російських силових структур.

Примусові повернення біженців здійснюються частіше, а деякі країни, як, наприклад, Азербайджан, використовують екстериторіальні повноваження, щоби домагатися арешту та екстрадиції правозахисників, які втекли з батьківщини, побоюючись неправосудного переслідування.

В Україні правозахисникам і критично налаштованим організаціям громадянського суспільства все частіше загрожують представники влади і та агресивно налаштовані групи громадян, які користуються повною безкарністю. У Киргизстані, Таджикистані та Узбекистані органи внутрішніх справ вдаються до насильства, щоби змусити ЛГБТІ активістів замовкнути.

У Криму навіть найменша опозиція до російської окупації жорстоко придушується. Проти кримськотатарських правозахисників та інших активістів безпідставно порушуються кримінальні та адміністративні справи, і вони постійно стикаються з утисками з боку російських силових структур.

Але незважаючи на ксенофобську риторику й репресивну політику, надія є. Активізм і протест тривають.

Величезна кількість звичайних людей висловлюється на підтримку справедливості та рівноправ'я з незвичайною пристрастю. Їхні дії допомагають визначити те, на якому континенті вони хочуть жити, і їхню мужність можна брати за приклад.

Це журналісти, вчені, митці, судді, адвокати та пересічні громадяни найрізноманітніших фахів, які виявляють співчуття й обурення від несправедливості та болю.

У часи репресій виступи на захист прав людини, публічне засудження несправедливості є як ніколи небезпечною, але, водночас, надзвичайно важливою справою.

Ті, хто наважуються говорити відверто, стають надією для інших. Якщо ми не станемо пліч-о-пліч із ними, скоро не лишиться тих, хто буде здатен відстоювати справедливість. І європейські лідери повинні першими підтримувати їх і притягати до відповідальності тих, хто їх переслідує.

Як зауважив турецький письменник Азіз Несін: «Ми відповідальні не тільки за те, що ми сказали, а й за те, про що промовчали». Ми не маємо морального права і не будемо мовчати.

Я народилася морозної зимової ночі 1948 року в маленькому котеджі моїх батьків на півночі Англії. Після переймів, які тривали багато годин, мама, нарешті, народила мене опівночі 9 грудня.

Це були важкі повоєнні роки. Батьки одружилися за тиждень до оголошення війни. Всю війну мама ростила четверо дітей сама-одна серед бомбардувань, продуктових карток та злиднів і возз'єдналася з чоловіком лише після кількох років розлуки. Її життя складалося з нескінченної домашньої праці, і здавалося, що події зовнішнього світу майже не мають на неї впливу.

У ніч мого народження за 500 миль звідти, у Парижі, інша жінка теж намагалася надати світові щось нове, що вона теж виношувала багато місяців. Ця жінка — колишня перша леді США, дипломатка та представниця у ООН. Її плід, як очікувалося, повинен був змінити життя мільйонів людей, у тому числі й моє. Це була Загальна декларація прав людини.

Протягом кількох місяців комітет під головуванням Елеонори Рузвельт докладав зусиль, щоби скласти перелік основних прав і свобод, з наявністю яких у всіх своїх громадян погодилися б усі країни — членкині недавно створеної ООН. Коли я вперше в житті сердито кричала у своєму ліжечку, Рузвельт серед ночі виголошувала промову перед Генеральною Асамблеєю, називаючи Загальну декларацію «великим документом». 10 грудня Генеральна Асамблея ООН її ухвалила, завдяки чому кожна людина на планеті отримала визнання наявних у неї прав. Принаймні, на папері.

Тільки за кілька десятиліть я зрозуміла всю монументальність події, яка сталася водночас із моїм народженням. Загальна декларація вийшла за межі понять «добра і зла», з якими я виросла, за межі націй і культур. У перші ж години свого життя я перетворилася на людину, «вільную та рівну у своїй гідності та правах». Я отримала свободу від катувань та дискримінації, повну рівність перед законом і, поряд з іншими правами, отримала свободу пересування, думки, совісті і віросповідання. Але багато років я поняття про це не мала.

Лише зараз з історичних книг я дізналася, що завдяки 30 статтям Загальної декларації спалахнули нові дискусії, що ці статті проникли в різні закони та національні конституції та були прийняті за основу угод із прав людини.

У Британії війна лишила по собі розруху, але водночас дала старт рівноправності в суспільстві. Зокрема, лише за п'ять місяців після мого народження в Британії з'явилася безоплатна й загальна Національна служба охорони здоров'я (NHS). Як зазначено в історичній літературі, нова нормативна база в царині прав людини негайно вплинула на службу NHS, що тоді створювалася. Однак коли я мусила скористатися її медичною допомогою, виявилося, що їй дуже не вистачає поваги до людської гідності та прав пацієнтів.

Коли мені було два роки, я вийшла за ворота саду на дорогу, де мене збила вантажівка. Ця жахлива мить змінила моє життя назавжди.

Після аварії я стала першою з родини, кого безкоштовно поклали до лікарні. Інакше батьки ніколи не були б спроможні дозволити собі моє лікування. Завдяки Національній службі охорони здоров'я я сьогодні можу ходити. Однак лікарняний розпорядок був жорстоким. Дітей прив'язували до ліжка, й інколи це продовжувалося тижнями. Медичні процедури часто виконувалися без знеболювання — лікарі вважали, що дітям воно завдає шкоди. Переважно, процедури виконувалися без згоди пацієнта та його рідних. Батьки могли відвідувати своїх дітей лише годину на тиждень. Такі практики порушували права хворої людини, проте вони були розповсюджені скрізь.

Право на освіту та на свободу від дискримінації теж довгий час не втілювалося на практиці. Коли я пішла до школи, деякі викладачі відмовлялися навчати «дитину-каліку». Мене часто ізолювали від однокласників і забороняли приходити до школи на милицях, начебто через побоювання «коли б чого не трапилося».

Протягом усього мого дитинства дискримінація жінок і дівчаток у сім'ї та суспільстві загалом також передбачала, що дівчаток нечасто приймали до хороших шкіл. Я витратила роки, щоби здобути застарілі та непотрібні знання. Я детально вивчала Французьку революцію, але про заснування ООН, те, яке значення вона має для людства, про Загальну декларацію я тоді ніц не знала.

У 16 років я пішла працювати доглядальницею та почала накопичувати гроші із зарплатні на паспорт і валізу. Коли я приїхала до південноафриканського Йоганнесбургу наприкінці 1960-х, я побачила величезний світ сонячного світла й можливостей. І апартеїду. Оскільки я була білою освіченою англійкою, у мене була змога влаштуватися на майже будь-яку роботу. Не звертаючи уваги на відсутність у мене досвіду й відповідної кваліфікації, мене призначили на посаду керівниці шикарного ресторану. У моєму підпорядкуванні був єдиний білий співробітник, офіціантами були азіати, на кухні працювали кхоса, а в барі — малайці. Апартеїд постав переді мною з усією його абсурдністю, де привілейована меншість зберігає контроль над усім, що вона змогла захопити, і виправдовує це брехливою ідеологією зверхності над іншими. Дотримання цієї ідеології було б дуже легким і надавало багато переваг.

Але я цього не зробила.

Можливо, я прийшла до тями саме через кричущий ідіотизм апартеїду? Із таким невіглаством щодо прав людини — навіть не знаю... Але несправедливість була настільки нестерпно очевидною, що змиритися з нею було неможливо. Матерів могли розлучати з дітьми. Вбивства чорношкірих лишалися безкарними. Я усвідомила, що захист прав, який вважався мені абсолютно природною річчю, доступний далеко не кожному.

Коли мій білий наречений почав успішно навчати небілих учнів у своїй механічної майстерні, білі колеги почали його цькувати й одного разу навіть спробували її спалити. Оскільки ми відмовилися надати суду докази свого «чисто білого походження» для свідоцтва про шлюб, нам довелося одружитися за кордоном, у Свазіленді. Після повернення до ПАР ми зіткнулися з новими утисками, тому що здебільшого наші друзі були зареєстровані як «кольорові». Оскільки ми відмовилися грати за правилами міфу про перевагу білої раси, ми на собі пізнали, що таке пригнічення, насильство з боку поліції та стеження з боку держави. Щоб уникнути арешту, ми сіли на корабель і вирушили до Індії.

Ми прибули якраз під час посухи в Махараштрі. У Мумбаї половина з 14-мільйонного населення міста жила і вмирала на вулицях. Мене знов шокувало, наскільки всеохопними можуть бути крайнє зубожіння та хвороби. Там теж Загальної декларації ніби й не було.

Після повернення до Англії в 1970-х роках я скористалася перевагами безоплатної освіти й закінчила докторантуру з медичних досліджень. Я всиновила хлопчика-біженця з ПАР, де все ще був апартеїд, і виховувала трьох рідних дітей.

Зараз у якості волонтерки я беру участь у різних ініціативах, що підтримують біженців, борюся за покращення місцевого навколишнього середовища та допомагаю поповнювати банк продовольства для нужденних. В іншому ж, як і в більшої частини людей, моє життя не залишить значного сліду у всесвіті.

Зараз мені 70, і я розмірковую над прогресом, якого досяг світ у визнанні й дотриманні тих прав, до яких прагнула Елеонора Рузвельт. Усі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідності та правах, але в школі моїм дітям, як і мені, нічого не розповідали про існування Загальної декларації.

Однак вони вивчали фашизм у 1930-х роках у Європі та його жахливу кульмінацію в Аушвіці та інших місцях — ті події, що і призвели до ухвалення Загальної декларації. Моя молодша дочка вважала, що фашизм — це щось, що робили «неосвічені старі люди». А тепер вона бачить, як її покоління починає йти тією самою второваною стежкою. Як ми можемо захистити свої свободи, якщо не знаємо, звідки вони походять?

Цієї зими в мене з'явиться перший онук. Чи буде він знати про свої права так само мало, як моє покоління? ЧИ йому все ж розповідатимуть про їхнє існування, й у нього вистачить мужності зробити те, чого моє покоління часто не робило, а саме забезпечити дотримання цих прав і свобод, що належать йому за правом народження – для себе та інших людей? Якщо ні, то ця мить людської історії, коли ми прагнули до чогось кращого, загубиться на тлі вічної людської жадоби, помсти, егоїзму і владолюбства, через які ми постійно ризикуємо втратити свої права.

Найчастіше правами людини користується та керує лише вузький прошарок еліти, а розуміють їхню сутність одиниці. Для того, щоби вони міцно увійшли в наше життя, на мою думку, про них мають знати і їх розуміти більшість людей. Конче потрібно, щоб усім дітям у школі розповідали про Загальну декларацію, її значення і про всі їхні права. Ми повинні зробити так, щоби кожна людина відчувала свою відповідальність за щоденне дотримання й обстоювання цих прав.

ВСТУП

З 28 листопада 2018 року Президент України своїм указом від 26 листопада запровадив воєнний стан у 10 областях України після того як кораблі російських прикордонників застосували зброю та арештували 3 українські військові кораблі в Чорному морі 25 листопада. Згідно з указом, в регіонах, що межують з Російською Федерацією, Азовським морем та невизнаною територією Придністров'я в Молдові, протягом дії воєнного стану, який було початково запроваджено на 30 днів, можуть обмежуватися певні права та свободи. На момент написання доповіді Amnesty International не може надати ґрунтовний аналіз повних наслідків воєнного стану, оскільки його впровадження ще триває. Однак за наявними повідомленнями почали обмежувати право на мирні зібрання, право на вільне пересування нерезидентів, особливо громадян Російської Федерації, та свободу ЗМІ. Центральна виборча комісія також скасувала вибори до об'єднаних територіальних громад в відповідних областях на період дії воєнного стану.

Представники правозахисної спільноти неодноразово висловлювались стосовно того, що механізм реалізації військового стану не був належно роз'яснений. Держава не надала детальне пояснення, чому необхідно обмежити певні права через інцидент у Чорному морі, та як ці зміни вплинуть місцеві громади. Для тих, хто живе в областях, де діє військовий стан, конкретні обмеження досі не повністю зрозумілі пересічним людям. Відповідно, це може викликати побоювання у тих, хто хоче використати своє право на свободу мирних зібрань та свободу вираження.

Amnesty International визнає право України застосовувати надзвичайні заходи, такі як воєнний стан, для захисту громадян. Однак воєнний стан не повинен використовуватися для порушень прав людини. Відповідно до міжнародного законодавства у сфері прав людини, включно з договорами, підписаними Україною, масштаб воєнного стану має бути обмежений винятково тими заходами, які необхідні в цій конкретній ситуації. Ця вимога стосується тривалості, географічного поширення та будь-яких обмежень у зв'язку із введенням воєнного стану.

Воєнний стан не скасовує зобов'язання гарантувати реалізацію ключових прав людини, включно із правом на життя, забороною на тортури та інші види жорстокого поводження та правом на справедливий суд. Крім того, влада, включно з військовими командирами, повинна чітко прояснити, що військові всіх рангів не звільняються від відповідальності за порушення прав людини, скоєні під час несення служби.

Цей документ не ставить на меті вичерпно описати всі порушення прав людини, що сталися в Україні у 2018 році. Його завдання – відобразити в загальних рисах ситуацію з правами людини в Україні, окреслити тенденції та виклики в цій сфері.

КОРОТКИЙ ВИКЛАД

Українській владі не вдалося запобігти численним порушенням прав людини та провести ефективні розслідування нападів, що здійснювалися радикальними угрупованнями протягом 2018 року, збільшуючи ризик появи відчуття безкарності серед членів таких груп і фактично заохочуючи подальші напади на активісток та активістів у сфері прав людини, політичних опонентів та опоненток, а також представників і представниць етнічних меншин.

Незалежні журналісти, журналістки та медіа-компанії, особливо ті, яких звинуватили в поширенні проросійських поглядів, зазнають все більшого тиску як з боку влади, так і з боку радикальних угруповань. Це проявлялось у формі як утисків, погроз та фізичного насильства, так і в проведенні парламентських голосувань, які мали на меті припинити діяльність певних ЗМІ.

У Криму, окупованому Росією, та на контрольованих сепаратистами територіях Донбасу ситуація з правами людини стає гіршою – там залишається дедалі менші простору для свободи висловлювань та мирних зібрань. Людей, які кидають виклик де-факто владі в Криму, або змушують покинути півострів, або ув'язнюють за сфабрикованими підставами.

З наближенням президентських та парламентських виборів у 2019 році, існує імовірність, що політично вмотивоване насильство та утиски, в тому числі переслідування незалежних медіа та правозахисних активістів та активісток, будуть і далі зростати, доки влада не візьме на себе повне, щире зобов'язання захищати та забезпечувати дотримання прав людини для всіх людей в Україні, незалежно від їхнього етнічного походження, гендеру чи політичних поглядів. Українська влада повинна вжити рішучі заходи, щоб згасити спалах радикального насильства, забезпечивши ефективне, об'єктивне та прозоре розслідування усіх таких випадків. Влада також повинна однозначно визнати важливу роль громадських активістів та в повній мірі поважати право на свободу слова, включно зі свободою засобів масової інформації. Всі жертви насильства повинні бути забезпечені доступом до засобів захисту своїх прав.

БЕЗКАРНІСТЬ ЧЛЕНІВ РАДИКАЛЬНИХ УГРУПОВАНЬ, ЩО ЧИНИЛИ НАСИЛЬНИЦЬКІ НАПАДИ

У 2018 році відбулося різке зростання кількості атак, вчинених представниками радикальних угрупувань щодо різних осіб та груп. При цьому нападники часто виправдовують свої насильницькі дії патріотизмом і «традиційними цінностями». Серед тих, хто стали жертвами нападів, – журналісти й журналістки, активістки й активісти руху за права жінок та інші правозахисники й правозахисниці, представники й представниці етнічних меншин – особливо ромської спільноти – а також люди, погляди яких нападники вважають проросійськими.

Майже в усіх випадках правоохоронні органи занадто повільно реагували на напади, а тих, хто їх вчиняв, ніколи або майже ніколи не притягували до відповідальності. Крім того, українська влада не засудила це насильство однозначно. У цей час, нападники мають можливість насолоджуватись майже цілковитою безкарністю.

Більше того, у ЗМІ та соціальних мережах неодноразово з'являлася інформація про фінансову та іншу підтримку угрупувань з боку певних представників влади. В результаті, це створює у правозахисної спільноти в Україні відчуття, що членам цих угруповань в багатьох випадках відкрито дозволяють почуватися вищими за закон. Це, у свою чергу створює ситуацію, коли численні групи українського громадянського суспільства, утримуються від проведення публічних подій або участі в них, через погрози та страх постраждати від нападів.

ДЕМОНСТРАЦІЇ У МІЖНАРОДНИЙ ЖІНОЧИЙ ДЕНЬ

8 березня в Києві, Львові, Ужгороді та інших містах відбулись напади на Марші та демонстрації за права жінок. Жорстокі напади, скоєні серед білого дня, були спрямовані на мирних учасниць та учасників заходів. Напередодні цих подій, конкретні радикальні угрупування та їх члени публікували онлайн погрози на адресу організаторок та організаторів, а також потенційних учасників та учасниць.

Фізична присутність поліції на заходах не завадила нападникам і не призвела до негайних арештів тих, хто вчиняли насильство. Після нападів, низка користувачів в соціальних мережах відкрито взяли на себе відповідальність за відповідні напади. Незважаючи на це, у більшості випадків українській владі все ж не вдалось провести ефективне розслідування і притягти до відповідальності винних.

В Ужгороді чотири жінки та два чоловіки облили фарбою активісток, які вийшли на демонстрацію за права жінок. Все це відбувалося у присутності місцевої поліції. Нападники були ненадовго затримані, а потім відпущені. Після заяв від жертв нападу, поліція розпочала розслідування відповідно до трьох статей Кримінального кодексу України – хуліганство (частина друга статті 296), порушення рівноправності громадян (частина перша статті 161) та перешкоджання законної діяльності громадських організацій (стаття 170).

Пізніше, головний слідчий у цій справі закрив провадження за статтями 161 та 170, визначивши їх як такі, що не можуть застосовуватися до цього випадку. Адвокатка жертви нападу повідомила Amnesty International, що вона подала апеляцію на це рішення. Головний слідчий також перекваліфікував провадження за статтею 296 на статтю 125 (умисне легке тілесне ушкодження), що несе за собою меншу відповідальність, таку як штраф чи громадські роботи, а не інше покарання, таке як ув'язнення, відповідно до статей 161, 170 та 296. Апеляція адвокатки була успішною – суддя відправила справу на дорозслідування. Однак 30 листопада рішення про задоволення апеляції не було враховане, а справа відправлена до суду за статтею 125. На момент написання було незрозуміло, як ці рішення, що суперечать одне одному, вплинуть на включення до справи мотиву ненависті за статтею 161. Поліція також не поінформувала жертв про цю ситуацію належним чином, і вони про це дізналися лише після того, як їхня адвокатка окремо поцікавилася ходом слідства[1].

У Львові нападники закидали камінням трамвайний вагон, у якому активістки та активістки покидали місце проведення демонстрації, присвяченої Міжнародному дню прав жінок. Попри наявний відеозапис, нікого не заарештували за причетність до нападу. У той самий день на ще одного учасника демонстрації поблизу дому було здійснено напад, унаслідок якого він отримав черепно-мозкову травму.

У Києві присутня на місці подій поліція не втрутилась, коли нападники вилили зеленку – антисептик, що важко змивається, – на учасниць та учасників Маршу за права жінок. Поліція також повідомила Олені Шевченко, одній з організаторок демонстрації, що вона нібито порушила правила щодо публічних демонстрацій відповідно до Адміністративного кодексу України. 12 березня у Києві було скликане судове засідання у справі Олени Шевченко, однак його довелося перенести через те, що до приміщення суду увійшли близько двадцяти чоловіків, які погрожували насильством Олені Шевченко та її адвокатці Оксані Гузь. Щоб покинути приміщення, їм довелося викликати приватну охорону. На наступному судовому засіданні 15 березня суддя виправдав відповідачку.[2]

[1] Більше інформації про напади в Ужгороді та заклики Amnesty International до дії можна побачити тут https://www.amnesty.org/en/latest/campaigns/2018/0...;

[2] Більше інформації про події в Україні протягом Міжнародного жіночого дня можна знайти тут: "Україна: влада покинула напризволяще активісток за права жінок, потураючи праворадикальним угрупованням", за посиланням https://www.amnesty.org/en/latest/news/2018/03/ukraine-authorities-failing-womens-rights-activists-by-pandering-to-far-right-groups/.

РОМСЬКА ГРОМАДА

Щовесни ромські громади з західної України подорожують до більших міст в пошуках сезонних робіт, такого як збір металолому. В містах вони часто живуть в імпровізованих таборах біля транспортних вузлів, таких як залізничні станції, або в покинутих парках чи віддалених лісистих місцевостях, таких як Лиса гора в Голосіївському районі м. Києва. Прибуття сезонних ромських поселенців часто спричиняє зростання рівня ксенофобної риторики в інтернеті від представників різних радикальних угруповань. У 2018 році відбулося тривожне зростання кількості насильницьких нападів на ромські табори, включаючи принаймні 2 вбивства. Влада реагувала на ці випадки повільно й часто неефективно.

Увечері 20 квітня 2018 року члени радикального угруповання С14 напали на табір, де проживали кілька ромських родин, на Лисій горі у Києві. Перед нападом, табір відвідували чоловіки, частина з яких ідентифікували себе як члени С14, інші зазначали, що є представниками Голосіївської районної адміністрації. Вони принаймні двічі відвідували табір – за два місяці до нападу та незадовго до нього.

Вони вимагали, щоб ромські родини покинули це місце. За словами очевидців, протягом нападу 20 квітня нападники використовували перцеві газові балончики, ножі та іншу холодну зброю, а також, можливо, вогнепальну зброю.

Деякі з розповідей очевидців підтверджуються загальнодоступним відео нападу. Нападники спалили намети та вигнали їхніх мешканців. Наступного дня у відповідь на запити від засобів масової інформації поліція заявила, що вони не отримували скарг на інцидент і відмовляються його коментувати. Тим часом члени С14 онлайн повідомили про подію, як про свою успішну ініціативу, і заявили – використовуючи навмисно розмиті формулювання – що вони використовували «аргументи», але не насильство, щоб досягти мети.

Аж 25 квітня, коли новинний сайт LB.ua опублікував відео нападу, Міністр внутрішніх справ Арсен Аваков публічно засудив напад як вмотивований етнічною ненавистю, а поліція офіційно підтвердила, що розслідує цей випадок. У відео чітко видно, як чоловіки женуться за жінками і дітьми, також видно, як вони кидають предмети та розпилюють газ із балончиків на жертв нападу.[1] Зрештою поліція затримала одного з лідерів С14, який написав про напад на своїй Фейсбук-сторінці, і офіційно звинуватила його в «хуліганстві» (стаття 296 Кримінального кодексу України) у зв'язку з нападом. Однак члени С14 та інших радикальних груп протестували проти рішення засудити їхнього очільника, прийшовши на слухання по справі та вдавшись до залякування влади. Пізніше, 30 жовтня, Голосіївський районний суд в Києві постановив, що українська поліція вчинила порушення процедури, коли вручали нападнику, що сам оголосив про свою причетність до нападу, повідомлення про підозру. Суд анулював обвинувачення. Попри те, що кримінальна справа досі відкрита, нові звинувачення висунуті не були. Прокуратура заявила, що оскаржить рішення, але на момент написання цього ще не відбулося.

1 липня невідомі нападники закололи ножем 30-річну ромку в Береговому в Закарпатській області, на заході України.

Тижнем раніше, близько півночі 23 червня приблизно 10 чоловіків у масках з ножами та молотками напали на нещодавно зведене ромське поселення на вулиці Трускавецькій у Львові. Нападники вбили 23-річного чоловіка, поранили двох 19-річних чоловіків, 30-річну жінку та її 10-річну дитину. Мешканці табору подзвонили до поліції, яка невдовзі прибула; поліцейські заарештували 7 осіб, які, ймовірно, скоїли злочин, та можливого організатора.

[1] Відео нападу, отримане сайтом LB.ua, доступне тут http://bit.ly/2HwXUCn (доступ 22 листопада 2018).

Усім заарештованим було менше 18 років, за винятком 20-річного чоловіка, якого львівська поліція ідентифікувала як організатора.

Щодо всіх заарештованих проводиться розслідування за статтями "Умисне вбивство групою осіб", "Хуліганство", "Злочин на ґрунті ненависті" та "Залучення неповнолітніх до кримінальної діяльності" (статті Кримінального кодексу України 115 ч. 2, 161, 296 та 304). На момент написання звіту розслідування триває.

Через повільну та часто неефективну реакцію на ці напади з боку української влади в країні все ще панує клімат безкарності для злочинців. Замість того, щоб зайняти сильну, безкомпромісну позицію стосовно насильства з боку членів радикальних угруповань, високопосадовці часто шукають винного деінде. Наприклад, в останній публічній заяві про вбивство рома через два дні після того, як це сталося, 25 червня голова Служби безпеки України Василь Грицак припустив, що за нападом може стояти Росія чи якась російська організація, однак не надав інформації на підтвердження такої заяви. В низці інших випадків, високопосадовці також зазначали, що Росія відповідальна або стоїть за злочинами здійсненими в Україні. [1]

[1] Більше інформації про цей та інші напади на ромів можна знайти в звіті Amnesty International, "Україна: необхідні швидкі, рішучі заходи, щоб притягнути до відповідальності винних у скоєнні двох смертельних нападів на ромів ", за посиланням https://www.amnesty.org/en/documents/eur50/8708/2018/en/ (доступ на 22 листопада 2018).

ЗАХОДИ, ПОВ'ЯЗАНІ З ТЕМОЮ ЛГБТІ

Іншою мішенню для нападів з боку членів радикальних угруповань стали активістки та активісти за права лесбійок, геїв, бісексуальних, трансгендерних та інтерсекс-людей (ЛГБТІ), а також заходи, присвячені цій тематиці. У більшості випадків нападники публічно демонстрували гомофобну та трансфобну поведіку, фізично нападали на учасників та учасниць заходів на ЛГБТІ - тематику. У низці випадків поліція не вжила достатні заходи, щоб захистити учасників та водночас забезпечити їм можливість безпечно провести мирні зібрання на тему ЛГБТІ. Винятком стали лише ЛГБТІ-прайди в Києві, Одесі та Кривому Розі, оскільки поліція надала достатній захист і забезпечила можливість уникнути насильства, спрямованого проти активісток і активістів за права ЛГБТІ.

Щорічний Марш Рівності, проведений 17 червня 2018 року, зібрав тисячі людей, які вийшли на вулицю, солідаризуючись із ЛГБТІ спільнотою в Україні, та став значним досягненням для країни у сфері прав людини. В демонстрації, що мирно пройшла близько кілометра від Національної опери до Площі Льва Толстого взяли участь до 5000 представниць і представників ЛГБТІ спільноти та їхніх союзниць і союзників.[1]

Однак у більшості інших випадків, українській владі не вдалося захистити учасниць та учасників від радикальних угруповань та гарантувати безпечне проведення заходів. Як приклад, 10 травня відкритий публічний захід «Наступ на права ЛГБТІ як форма цензури: російський досвід» повинен був відбутися у приватно орендованому просторі Underhub в Києві за участю представниць Amnesty International, Human Rights Watch i ГО КиївПрайд у якості спікерок. На місце проведення прибули понад 20 нападників і погрожували учасницям і учасникам насильством, якщо ті не залишать приміщення. Власник приміщення сказав організаторам скасувати захід та покинути територію. П'ятеро поліцейських з Печерського управління поліції були присутні, але відмовилися втручатися. Лише після прибуття групи Патрульної поліції Києва через понад годину учасники змогли безпечно покинути місце проведення, але захід довелося скасувати. Amnesty International написала заяву в поліцію про цей інцидент, а також про бездіяльність представників Печерського управління поліції, незаконний зрив заходу та погрози на адресу учасників. Однак, на момент написання, організації не відомо про жоден відчутний прогрес у цій справі та про те, чи відбувається офіційне розслідування скарг.[2]

У тих нечисленних випадках, коли розслідування було розпочате, поліція в жодному чи майже в жодному випадку не зважала на мотив ненависті в нападах на ЛГБТІ–активістів та активісток і етнічних ромів та розглядала ці випадки як звичайне хуліганство, яке не є тяжким злочином. Через свою нездатність запобігати таким нападам, покласти їм край та притягти винних до відповідальності українська влада демонструє нехтування своїми міжнародними зобов'язаннями у сфері прав людини і не здійснює необхідні кроки для захисту від дискримінації, забезпечення рівних прав на свободу вираження і свободу мирних зібрань для всіх людей в Україні. Щоб надати якісну допомогу жертвам нападів, слід проводити повне, вчасне, незалежне й ефективне розслідування кожного такого випадку.

[1] Більше інформації можна знайти тут: "Україна: "Марш Рівності" в Києві – новий тріумф для прав людини", за адресою https://www.amnesty.org/en/latest/news/2018/06/ukraine-march-of-equality-in-kyiv-is-a-new-human-rights-triumph/ (доступ на 22 листопада 2018);


[2] Більше інформації про напад на цей захід можна знайти тут: «Україна: напад на захід про права ЛГБТІ демонструє нездатність поліції впоратися з праворадикальним насильством» за адресою https://www.amnesty.org/en/latest/news/2018/05/ukraine-attack-on-lgbti-event-highlights-police-failure-to-confront-far-right-violence/ (доступ на 22 листопада 2018);

НАСИЛЬСТВО ЩОДО ПРАВОЗАХИСНИЦЬ/-ІВ ТА ІНШИХ ГРОМАДСЬКИХ АКТИВІСТОК/-ІВ

Протягом 2018 року, міжнародними правозахисними організаціями, у тому числі Amnesty International, було задокументовано понад 50 нападів на активістів та правозахисників в Україні^[1]. За даними коаліції місцевих правозахисних організацій, ця кількість є більшою — усього понад 300 нападів^[2]. Зазнають нападів люди, які працюють у галузі захисту прав ЛГБТІ, навколишнього середовища та протидії корупції.

В більшості випадків, ефективне поліцейське розслідування не проводилося, а винних не було притягнуто до відповідальності. Через відсутність ефективного офіційного розслідування, постраждалі від нападів люди або їхні друзі та колеги повідомляли про проведення власних розслідувань, збирали докази і опитували свідків, що в деяких випадках дозволило визначити ймовірних підозрюваних. Однак, через брак залученості державних органів, ці зусилля дали обмежений результат. У деяких найбільш насильницьких і шокуючих випадках, таких, як вбивство Миколи Бичка, активіста із селища Есхар Харківської області, початковий прогрес у розслідуванні не призвів до встановлення правосуддя. Зазвичай, після громадських протестів та тиску, представники влади публічно обіцяють встановити нападників. Проте, ці заяви забуваються, щойно згасає громадський інтерес.

Викликають тривогу деякі офіційні заяви, наприклад, заява Генерального прокурора Юрія Луценка від 27 вересня, зроблена у відповідь на громадський резонанс, викликаний вбивством Катерини Гандзюк та іншими нападами на громадських активістів та активісток. Генеральний прокурор заявив, що частина відповідальності за насильницькі напади на активістів лежить на них самих, оскільки вони критикують владу. Справа Катерини Гандзюк, антикорупційної активістки з Херсона, яка померла внаслідок травм після кислотної атаки (подробиці нижче), є прикладом неадекватності реакції влади на подібні напади.

31 липня невідомий облив кислотою Катерину Гандзюк, депутатку місцевої ради, яка стежила за діяльністю правоохоронних органів у Херсоні. Вона отримала опіки 40 % поверхні тіла і після госпіталізації перенесла багато операцій. 4 листопада Катерина Гандзюк померла в лікарні.

Незабаром місцева поліція затримала чоловіка, який, за її заявами, зізнався в скоєнні злочину. Але пізніше з'ясувалося, що чоловіка насильно змусили підписати «зізнання». За словами його сестри, він перебував за межами Херсона в день нападу, і його алібі підтвердили кілька інших свідків. Після 19 днів арешту, він був звільнений без висунення обвинувачень і отримав «вибачення» з боку поліції. Водночас поліція заарештувала шістьох підозрюваних, четверо з яких визнали свою причетність до нападу. Спочатку поліція розглядала напад як «замах на вбивство» і не шукала того чи тих, хто могли замовити злочин. Згодом, у відповідь на багаторазові запити з боку адвокатки потерпілої, злочин було перекваліфіковано на «замовне вбивство». Адвокатка, як і низка тих, хто підтримували Гандзюк, були переконані, що атаку було замовлено впливовою особою через громадську діяльність активістки.

Після смерті Гандзюк, було ухвалено рішення передати розслідування від Національній поліції України до Служби безпеки України (СБУ). Відтоді влада заявила про наявність двох нових підозрюваних, але на момент написання тексту, ті, хто замовив атаку не були ідентифікавані або названі публічно .^[3]

Влада України повинна вжити ефективні заходи для запобігання подальшим нападам на правозахисників та правозахисниць, забезпечуючи їх швидке, ефективне, неупереджене розслідування та притягаючи винних до відповідальності через справедливий суд.

Міністерство внутрішніх справ, Генеральна прокуратура та інші відповідні органи повинні в тому числі зробити конкретні кроки для того, аби запобігти подальшим атакам. Зокрема, відкрито визнати важливість роботи правозахисниць та правозахисників та їх внесок у захист прав людини. Необхідні рішучі дії для того, щоб забезпечити правозахисникам та правозахисницям безпечні умови, в яких буде можливість захищати та просувати права людини, без страху покарання і переслідувань. В співпраці з громадянським суспільством, влада має встановити національні механізми захисту для правозахисників та правозахисниць, що опинились під ризиком.

^[1] Див.: Amnesty International, "Ukraine: Address Attacks Against Activists and Human Rights Defenders", за лінком https://www.amnesty.org/en/documents/eur50/9201/2018/en/.

^[2] Див. "мапу загроз" Коаліції на захист громадянського суспільства: http://cs-coalition.org/ua/mapa-zahroz

^[3] Див.: Amnesty International, "Ukraine: Legacy of murdered activist must be an end of impunity for attackers", за лінком https://www.amnesty.org/en/latest/news/2018/11/ukraine-legacy-of-murdered-activist-must-be-an-end-to-impunity-for-attackers/.

ПЕРЕСЛІДУВАННЯ ЖУРНАЛІСТІВ ТА ЗМІ

2018 рік був позначений подальшим зростанням тиску на свободу вираження і свободу преси. Кримінальні справи порушувалися проти тих, хто відкрито не погоджувався з офіційною позицією щодо конфлікту на сході України. Ті, хто критикував владу, наприклад, через корупцію, стикалися з переслідуваннями й залякуваннями шляхом фізичного насильства і стеження за їхніми комунікаціями. 4 жовтня Верховна Рада України зробила безпрецедентний крок, проголосувавши за застосування заходів спрямованих на припинення діяльності телеканалів 112 і NewsOne, які регулярно критикували владу. Парламент звернувся до Ради національної безпеки і оборони України (РНБО) з проханням про запровадження санкцій проти компаній, які володіють цими телеканалами, і відкликання ліцензій на мовлення. На момент написання цього тексту, ці заходи ще не були здійснені. Українська влада повинна поважати право на свободу вираження. Будь-які заходи щодо її обмеження повинні здійснюватися виключно в законних цілях відповідно до національного законодавства, у обсязі, який є мінімально-необхідним для досягнення результату, так само, як і будь-яке покарання за будь-який злочин. Також необхідно дотримуватися процесуальних гарантій, у тому числі щодо можливості перегляду судових рішень і оскарження обмежень.

Наприкінці серпня, журналістки Наталія Седлецька і Христина Бердинських, які працюють із тематикою протидії корупції, дізналися, що в справі щодо керівника Національного антикорупційного бюро Артема Ситника Печерський районний суд у Києві дозволив Генеральній прокуратурі відстежувати місцезнаходження їхніх телефонів, журнали дзвінків і текстові повідомлення протягом 17 місяців. Журналістки є свідками у цій справі через те, що під час розслідування вони тримали зв'язок із Ситником. Седлецькій вдалося домогтися скасування попереднього рішення Печерського районного суду, у той час як розгляд апеляції Бердинських був неодноразово відтермінований із процедурних причин, через що рішення про дозвіл на відстеження її телефону залишалось чинним.

Журналісту Василю Муравицькому було висунуто низку обвинувачень, у тому числі у «Державній зраді», «Посяганні на територіальну цілісність і недоторканність України», «Створенні терористичної групи чи терористичної організації» й «Порушенні рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками» . Усі обвинувачення пов'язані з його публікаціями для російськомовних веб-сайтів, стосовно яких існує підозра Служби безпеки України (СБУ) у тому, що вони адмініструються з Росії або з територій на сході України, які контролюють сепаратисти. Муравицький був заарештований владою 2 серпня 2017 року, за кілька днів після народження його першої дитини.

Розгляд справи проти Василя Муравицького в суді відзначився низкою порушень, у тому числі залякуваннями на його адресу й на адресу його адвоката, а також тиском із боку СБУ та радикальних угруповань. Під час судового засідання 6 вересня 2018 року члени радикального угруповання відкрито погрожували Муравицькому та його адвокату в будівлі суду, після чого здійснили напад на адвоката, через що він отримав легкі тілесні ушкодження. Основним доказом провини Василя Муравицького, що був наданий СБУ, виявилася наявність у нього договірних відносин із російським інформаційним агентством «РИА Новости». Саме по собі це не є кримінальним злочином згідно з українським законодавством.

СБУ також опублікувала перелік статей, автором яких є Муравицький, які, як вона вважає, порушують Кримінальний кодекс України. Amnesty International проаналізувала ці статті й не знайшла в них жодних заяв, які можна було б вважати закликами до насильства, розпалюванням ворожнечі або будь-яким іншим кримінальним злочином.

Українська влада повинна зняти всі звинувачення проти Василя Муравицького, журналіста й в'язня совісті, який був ув'язнений через свою критику політики української влади щодо окупованого Росією Криму та конфлікту на сході України.<sup>[1]


[1]</sup> Додаткову інформацію щодо цього див.: Amnesty International, "Ukraine: Drop spurious charges against prisoner of conscience on trial for treason" за лінком https://www.amnesty.org/en/latest/news/2017/12/ukraine-drop-spurious-charges-against-prisoner-of-conscience-on-trial-for-treason/.

ЗВУЖЕННЯ ПРОСТОРУ ДЛЯ ОРГАНІЗАЦІЙ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

На початку нового парламентського сезону у вересні українська влада просувала ухвалення закону про «іноземних агентів» для громадських організацій, що є украй небезпечною тенденцією. Під час свого виступу в парламенті 20 вересня, президент Петро Порошенко також висловив свою підтримку цьому кроку, метою якого проголошувалося викриття нібито існуючих мереж організацій, які отримують фінансування від Росії. Незважаючи на те, що на момент написання даного документа текст законопроекту відсутній, місцеві організації громадянського суспільства вже висловили тривогу через те, що такий документ може бути використаний для нападу на всі незалежні організації громадянського суспільства шляхом нав'язування дискримінаційної звітності та інших вимог, і суворих покарань за порушення.

Раніше цього року члени антикорупційних громадських організацій уперше були повинні подати свої декларації про доходи, аналогічні до тих, які подають держслужбовці. Ці заходи, які було ухвалено у 2017 році та набрали сили з 1 квітня 2018 року, розглядаються правозахисною спільнотою як тиск на антикорупційних активістів, які викривають дії десятків колишніх і нині діючих держслужбовців.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ДІЇ, ПОВ'ЯЗАНІ З КОНФЛІКТОМ

У 2018 році продовжує тривати конфлікт між українською стороною та підтримуваними Росією силами на сході України. Регулярно відбуваються перестрілки, що є порушенням Мінських угод про припинення вогню, укладених в лютому 2015 року. Тим часом, Amnesty International й надалі отримує повідомлення про незаконні дії, затримання, тортури та жорстоке поводження, що здійснюються обома сторонами конфлікту. Це свідчить про те, що проблеми, які було висвітлено в доповіді «Тебе не існує» за 2016 рік, не було належним чином вирішено^[1]. Обидві сторони й надалі порушують права людини та майже не здійснюють системних кроків для їх захисту.

Бездіяльність представників влади щодо реакції на ретельно-задокументовані звинувачення на адресу СБУ щодо утримання людей в «таємних тюрмах», незважаючи на наявність багатьох доказів щодо неправомірності дій і обіцянки високопосадовців особисто стежити за розслідуванням, є показовою. У травні 2018 року адвокатка, яка представляв Костянтина Безкоровайного, одного з тих, кого понад рік таємно тримали у приміщенні Харківського СБУ, розповіла Amnesty International, що військова прокуратура Донецької області змінила процесуальний статус її клієнта з «потерпілого» на «свідка», а потім закрила справу про насильницьке зникнення і свавільне затримання. Ані Безкоровайному, ані його адвокатці не було повідомлено про це рішення, і це стало відомо лише через те, що адвокатка звернулась зі спеціальним запитом щодо перебігу розслідування. Після низки безуспішних спроб оскаржити перше рішення, статус зрештою був змінений знову на «потерпілого», і розслідування було поновлене. Однак розслідування не досягло жодних значущих результатів за більш, ніж два роки після звільнення Безкоровайного.

Станіслав Асєєв, український незалежний журналіст і в'язень совісті, був незаконно ув'язнений де-факто владою самопроголошеної «Донецької народної республіки» («ДНР») на початку червня 2017 року. За наявною інформацією, він оголосив голодування наприкінці червня 2018 року, вимагаючи поліпшення умов свого утримання під вартою, надання адекватної медичної допомоги та, зрештою, звільнення. Є відомості про те, що наразі Станіслава Асєєва утримують в «Ізоляції» — таємному місці ув'язнення, яке до початку конфлікту на сході України у 2014 році було арт-простором, а до того фабрикою. Де-факто влада неодноразово відмовляла спеціальній моніторинговій місії ООН в Україні у наданні доступу до Станіслава Асєєва. Місія ООН підтвердила місцезнаходження Станіслава Асєєва за даними від людини, яка була звільнена з «Ізоляції»^[2].

Є також надійні відомості, що в червні 2017 року Станіслав Асєєв зазнав тортур та інших видів жорстокого поводження, перебуваючи під вартою.

Умови утримання в Ізоляції не відповідають міжнародним стандартам. Про це свідчать відомості, надані людьми, які утримувались в Ізоляції та були відпущені під час процесу обміну між українською стороною та представниками так званої «ДНР» у грудні 2017. В приміщенні зокрема немає медичної служби і медична допомога надається лише ситуативно. Згідно зі свідченнями Єгора Фірсова, колишнього депутата та друга Станіслава Асєєва, Станіслава Асєєва утримували у вологій холодній кімнаті в підвалі Ізоляції. В результаті цього у нього розвинувся тяжкий кашель, щодо якого він не отримав адекватної медичної допомоги.

Агенти так званого «Міністерства державної безпеки» «ДНР» заявляли, що Асєєв винний у шпигунстві. Це звинувачення може бути пов'язане з його діяльністю як журналіста «під прикриттям», що писав матеріали про Донецьк. «Розслідування» щодо звинувачень у шпигунстві триває. Є серйозна стурбованість станом його здоров'я і свавільною природою процесу щодо нього.

^[1] Повний текст доповіді "You Don't Exist": Arbitrary Detentions, Enforced Disappearances, and Torture in Eastern Ukraine" (англійською) див.за лінком https://www.amnesty.org/en/documents/eur50/4455/2016/en/ ;


^[2]За додатковою інформацією див. Amnesty International, "Ukraine: Imprisoner Journalist Goes on Hunger Strike: Stanislav Aseev" за лінком https://www.amnesty.org/en/documents/eur50/8754/2018/en/.

ПОРУШЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ В КРИМУ

Постійне погіршення ситуації з правами людини в Криму з моменту його окупації й незаконної анексії Росією у 2014 році продовжувалося протягом останнього року. Права на свободу вираження поглядів, мирних зібрань та асоціацій були придушені, а російські надміру обмежувальні закони та, у багатьох випадках, значно більш репресивні практики, почали застосовуватися Росією в Криму з 2014 року. Вільні мирні протести стали фактично неможливими, низка незалежних груп і організацій зазнають тиску й залякувань. Діяльність деяких організацій було свавільно проголошено незаконною, зокрема діяльність Меджлісу кримськотатарського народу, а будь-яка критика влади зазвичай призводить до покарання, часто у вигляді відкриття адміністративного або кримінального провадження. Росія продовжує порушувати міжнародне гуманітарне право, яке зобов'язує її поважати закони окупованої території. Десятки етнічних кримських татар були заарештовані за політично вмотивованими звинуваченнями, у тому числі через підозру в участі в «Хізб ут-Тахрір», організації, що внесена Росією до переліку «терористичних», але в Україні не заборонена. Осіб, яких судять за звинуваченнями, пов'язаними з тероризмом, етапують у Ростов-на-Дону (Росія), до Північно-Кавказького окружного військового суду, що є прямим порушенням міжнародного гуманітарного права.

У ситуації порушення права на свободу асоціацій і під час репресій проти членів кримськотатарської громади, неформальна група, відома як «Кримська солідарність», була створена родичами ув'язнених кримських татар. Основною метою групи, яка зустрічається періодично, є взаємопідтримка. У ситуації відсутності вільних ЗМІ та серйозних обмежень свободи вираження думок, група також прагне інформувати кримськотатарську спільноту щодо репресій по відношенню до її учасників, і розповсюджувати цю інформацію за межами Криму. Де-факто влада регулярно перешкоджає їхнім зустрічам під різними приводами, наприклад, вибірковими перевірками документів. Учасники групи зазнають переслідувань із боку співробітників правоохоронних органів. 22 березня де-факто влада заарештувала одного з найбільш активних учасників групи, блогера Нарімана Мемедемінова, якого обвинувачують у «пропаганді тероризму» через відео, які він розміщував у своєму блозі на YouTube в період із 2013 по 2015 роки. Наріман Мемедемінов залишається в ув'язненні, а слідство за кримінальною справою триває.

З порушеннями права на свободу об'єднань зіткнулася не тільки кримськотатарська громада. Ольга Павленко та Олена Попова є активістками незалежного Українського культурного центру в Сімферополі, який був створений у 2015 році, щоби зберігати та просувати в Криму українську мову, історію та культуру за допомогою кінопоказів, літературних дискусій і розповсюдження україномовної газети. У квітні 2018 року їх викликали до де-факто прокуратури Сімферополя, щоб «обговорити» роботу їхньої організації. Вони відмовилися давати свідчення, посилаючись на своє право не свідчити проти себе. Чи були на той момент порушені кримінальні справи щодо них, наразі невідомо. Рано вранці 29 серпня співробітники ФСБ Росії провели обшук у будинку Ольги Павленко, нібито через «підозру» у зв'язках із «Правим сектором», організацією, що зареєстрована в Україні і є забороненою в Росії як «екстремістська». Після цього вона вирішила залишити Крим через побоювання про свою безпеку.

Олег Сенцов, режисер із Криму, заарештований де-факто владою у 2014 році та засуджений у Росії до 20 років тюремного ув'язнення внаслідок глибоко несправедливого судового процесу, оголосив голодування, яке тримав з 14 травня по 5 жовтня на знак протесту проти переслідувань за політичними мотивами та позбавлення волі десятків громадян України в Російській Федерації. Amnesty International звернулася за дозволом на відвідування Сенцова для представників організації та незалежного медичного експерта. 30 липня 2018 року організація отримала відповідь Валерія Балана, заступника директора Федеральної служби виконання покарань Росії, з відмовою у задоволенні запиту. У листі було вказано, що стан здоров'я Сенцова є стабільним без «негативної динаміки». Як повідомлялося після припинення голодування, стан здоров'я Олега Сенцова значно погіршився. Amnesty International знову закликає до його негайного звільнення.<sup>[1]

[1]</sup> За додатковою інформацією див.: Amnesty International, "Russia: Amnesty International denied access to Oleg Sentsov, on hunger strike for 81 days" за лінком https://www.amnesty.org/en/latest/news/2018/08/russia-amnesty-international-denied-access-to-oleg-sentsov-on-hunger-strike-for-81-days/.

Договір нічого не змінить ані для біженців-рохінджа, які нещодавно приїхали до Бангладеш, ані для цілого покоління молодих сомалійців, які народилися в таборах біженців у Кенії, ані для біженців, які протягом останніх п'яти років перебувають на острові Науру, у нелегальному статусі та нестерпних умовах. Договір не принесе жодного полегшення країнам Африки на південь від Сахари, де зараз живе 31 % всіх біженців у світі.

БІЖЕНЦІВ НІХТО НЕ ЧУЄ

Мало хто з біженців у світі дізнається про Глобальний договір. З ними не відбуватимуться консультації ані за процедурою, ані за змістом, так само, як їм не пропонують сісти за стіл переговорів. Договір мав бути комплексним, вичерпним переліком рекомендацій, але всі положення про конкретні зобов'язання, вимоги й активні дії були викреслені з нього ще на початку обговорення. Уже в першому проекті були майже відсутні будь-які зобов'язання в галузі прав людини та прав біженців. Не було там навіть базових положень, таких, як принцип невислання та право звертатися за притулком. Зміни клімату як причина вимушених переміщень також відсутні в договорі. А його механізми не передбачають враховування думки самих біженців. Залишилася тільки перевага інтересів держави над дотриманням прав біженців.

ДЕРЖАВИ РІЗКО ЗМЕНШУЮТЬ КВОТИ НА ПЕРЕСЕЛЕННЯ

Ще більш обурюють деякі ініціативи, які держави здійснюють на додаток до обговорення договору. Цього року держави своїми діями продемонстрували, що навіть ті слабкі рекомендації, які передбачені договором, найвірогідніше, не виконуватимуться. Перед завершенням роботи над текстом документу УВКБ ООН, Агентство ООН у справах біженців, повідомило про скорочення кількості місць для переселення на 54 % — з 163206 минулого року до 75188 — через зменшення квот на переселення, що виділяються державами. Це набагато менше, ніж необхідні 1,2 мільйона місць, про які заявляє УВКБ ООН.

Уряд США урізав квоту на прийом біженців до 45000, і це абсолютний мінімум із моменту прийняття у 1980 році закону «Про біженців». Тим часом влада планує подальші скорочення до 30 000 у 2019 році. Водночас Amnesty International задокументувала катастрофічні, непоправні наслідки прикордонної та імміграційної політики адміністрації Трампа для тисяч шукачів притулку. Зокрема, відбувалося розділення та затримання сімей, включно із дітьми, що порушує і американські, і міжнародні норми права.

ПРИМУСОВЕ ПОВЕРНЕННЯ

До країни походження примусово повертають із різних європейських країн усе більшу кількість афганців, які не мають статусу біженця чи іншої форми міжнародного захисту, незважаючи на те, що ситуація з безпекою в Афганістані погіршується, а ООН повідомляє про рекордні втрати серед мирного населення.

Amnesty International задокументувала ризики, які загрожують біженцям після повернення в Афганістан через серйозні порушення прав людини та панування насильства. А між тим протягом 2018 року Фінляндія примусово повернула 75 осіб, Німеччина — 366, Нідерланди — приблизно 28, Норвегія — 15 осіб. Вони поповнили групу з майже 10000 афганців, яких було вислано з Європи у 2015–2016 роках.

ВТЕЧА ВІД ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Уряди європейських країн не змогли ані реформувати порядок отримання притулку, ані домовитися про єдину систему спільної відповідальності та про співробітництво в наданні захисту та допомоги біженцям на території Європи. Тому на держави, що розташовані на периферії континенту, як і до того, лягає непропорційно велике навантаження з обробки клопотань про надання притулку. Незважаючи на значне зменшення кількості людей, що прибувають до Європи, ЄС та його держави-члени продовжують дотримуватися політики екстерналізації, яка полягає в утриманні людей подалі від європейських кордонів і перекладанні відповідальності на уряди інших країн, у тому числі африканських.

Біженці та мігранти, які опинилися замкнутими в Лівії, відчули на собі всі вади європейської політики, яка заохочує лівійську владу не допускати відплиття й перехоплювати людей, які готові ризикувати життям і вирушити до Європи на пошуки безпечного та кращого життя. За повідомленнями, протягом літа на центрально-средземноморському маршруті загинуло та зникло безвісти понад 1200 осіб. Ще тисячі були перехоплені та повернуті до Лівії, де вони зіткнулися зі свавільними затриманнями, насильством, свавіллям і експлуатацією.

Угода між ЄС і Туреччиною, яка стала початковою точкою для втечі від відповідальності, призвела до того, що на грецьких островах тисячі біженців та мігрантів перебувають у переповнених таборах, створених на гроші ЄС, і живуть у жахливах злиднях та небезпечному середовищі. Особлива небезпека загрожує жінкам і дівчаткам, які стикаються з домаганнями, сексуальним насильством та іншими зловживаннями.

В Ізраїлі уряд почав 2018 рік із публікації Порядку депортації до третіх країн. Згідно з документом, безсімейним чоловікам із Судану та Еритреї, які не звернулися за наданням притулку до закінчення 2017 року або отримали відмову, вручатимуться повідомлення про депортацію або до країни походження, або до двох невказаних «третіх країн», якими зазвичай стають Уганда та Руанда.

Тих, хто відмовлятиметься виїхати, затримуватимуть доки вони не погодяться, або доки їх не буде переміщено примусово. Суди призупинили реалізацію нового порядку, але це не поклало край спробам Ізраїлю перекласти відповідальність за цих біженців і шукачів притулку на Уганду, де вже перебувають 1,3 мільйони біженців (Уганда є лідером за кількістю біженців у Африці та займає п'яте місце у світі за цим показником). Сама ж процедура порушує правові зобов'язання Ізраїлю щодо невислання.

ГРОМАДСЬКІ АКТИВІСТИ У ПОШУКАХ ВИХОДУ

У той час, як держави відмовляються виконувати свої зобов'язання, на передній план виходять громадський активізм і правозахист. Однак уряди країн намагаються ускладнити роботу людей і організацій, які допомагають мігрантам, шукачам притулку та біженцям. Вони використовують адміністративні заходи, порушують кримінальні справи та застосовують інші закони, щоби стримувати, переслідувати в суді та карати за таку допомогу. Захоплення пошуково-рятувальних суден НПО в Середземному морі, затримання журналіста, який розслідував зловживання властей Австралії щодо біженців на Науру, та інші інциденти демонструють, що захист прав біженців і мігрантів перетворюється на небезпечну й потенційно кримінальну діяльність.

Водночас у остаточній редакції Глобального договору згадуються додаткові способи, з використанням яких біженці можуть потрапляти до безпечних країн, і державам рекомендовано «крім звичайного переселення, створювати програми спонсорства з боку приватних осіб і громад, у тому числі громадські програми». Це саме те, на чому давно наголошує Amnesty International.

Цього року такий підхід уже почали застосовувати в деяких країнах. Так, у липні Канада, Великобританія, Іспанія, Аргентина, Ірландія та Нова Зеландія оголосили, що було ухвалено концепцію спонсорства біженців із боку громад. Центральне місце в ній відведено приватним особам і громадам, які приймають сім'ї біженців та допомагають їм інтегруватися в третіх країнах. Тим часом Нова Зеландія пообіцяла збільшити квоту на прийом біженців з 1000 до 1500 місць.

У світі, який стає все більш ворожим, можливо, саме солідарність і пряма дія людей і спільнот допоможе зміцнити право кожної людини просити про притулок і жити з гідністю. Влада держав повинна віддавати належне своїм громадянам і брати з них приклад, замість того, щоби залякувати та переслідувати їх. Зараз, коли перемовини по Глобальному договору вже завершені, лишається сподіватися, що більша частина урядів буде сприймати його як стартову точку на шляху змін на краще, а не як його завершення.

Протягом 2018 року коаліція військово-повітряних сил Саудівської Аравії та Об'єднаних Арабських Еміратів (ОАЕ) бомбардувала територію країни включно з житловими районами, цивільною інфраструктурою, й одного разу навіть завдала удару по шкільному автобусу з дітьми.

Єменські збройні угруповання хуситів невибірково обстрілювали міста і села. А багато країн, зокрема, Франція, Італія й, особливо, США і Великобританія, продовжували постачати високотехнологічну військову техніку вартістю в мільярди доларів силам коаліції.

ГРОМАДСЬКІ ПРОТЕСТИ ТА ЗМІНА ПОЛІТИКИ

Із зростанням кількості жертв серед мирного населення почала відбуватися чітка зміна політик та практик щодо озброєння коаліції. Під постійним тиском із боку Amnesty International та інших організацій громадянського суспільства, журналістів і парламентаріїв, деякі держави стали скорочувати військові поставки.

Переламний момент стався наприкінці минулого року, коли представництво Amnesty International у Греції організувало акцію протесту проти запланованої передачі з Греції до Саудівської Аравії 300000 танкових снарядів. Протестувальники наголошували, що з великою ймовірністю ци снаряди застосовуватимуться в Ємені. Всупереч усталеній традиції, парламентський комітет заблокував цю угоду. У січні 2018 року Норвегія призупинила постачання летального озброєння до ОАЕ, висловивши стурбованість щодо ситуації в Ємені. Після того, як були оприлюднені фотографії фінського бронетранспортера Patria, який використовується силами ОАЕ в Ємені, усі вісім кандидатів на президентських виборах у Фінляндії в лютому пообіцяли припинити продаж зброї цій державі.

Найбільш радикальні зміни відбулися у квітні, коли змінився курс найбільшого з виробників і постачальників зброї – Німеччини. Коаліція, яка прийшла до влади, оголосила, що припиняє надання ліцензій на постачання зброї до країн, які безпосередньо беруть участь у конфлікті в Ємені. Продовжив цю тенденцію новий іспанський уряд: у вересні він проголосив, що скасувує угоду про продаж 400 авіабомб із лазерною системою наведення до Саудівської Аравії. Це сталося після хвилі обурення, яку у всьому світі викликав авіаудар, завданий по шкільному автобусу в місті Саада на півночі Ємену. Тоді загинули 40 дітей.

ДЕРЖАВИ НЕХТУЮТЬ ОБІЦЯНКАМИ

Проте наприкінці року деякі з цих країн почали нехтувати обіцянками. Незважаючи на передвиборчі зобов'язання та нові відеозаписи, що підтверджують участь бронетранспортерів Patria в бойових діях у Ємені, Фінляндія так і не припинила надання ліцензій на постачання запчастин до БТРів ОАЕ. Попри обіцянки коаліції, Німеччина і надалі схвалювала продаж військового обладнання до Саудівської Аравії.

Ще більш неоднозначною була ситуація в Іспанії. За вісім днів після скасування продажу бомб іспанський уряд дав задній хід – як через тиск з боку структур всередині країни, так і через дипломатичний тиск із боку Саудівської Аравії. Бомби були надіслані морем наприкінці вересня, а вже наступного місяця під час дебатів у парламенті уряд відмовився виконувати вимоги Amnesty International та інших організацій громадянського суспільства про відкликання ліцензій та скасування поставок у майбутньому.

Тим часом, як багато західних країн почали замислюватися, два найбільші постачальники, США й Велика Британія, і надалі неухильно підтримують коаліцію, причому не тільки технікою, яка використовується для бомбардування мирних жителів і руйнування цивільної інфраструктури, але і важливою технічною та логістичною допомогою Королівським військово-повітряних силам Саудівської Аравії.

ДЕРЖАВИ-ПОСТАЧАЛЬНИКИ ТА ВИРОБНИКИ ЗБРОЇ ПІД ВОГНЕМ КРИТИКИ

Водночас, із зростанням кількості жертв серед цивільного населення та погіршенням катастрофічної гуманітарної ситуації, зростає тиск на уряди країн, від яких надходить зброя. Опозиційні партії Великобританії невпинно вимагають припинити озброювати Саудівську Аравію, а суспільство здебільшого не підтримує поточну політику. Попри торішню відмову суду переглянути позов про неприпустимість рішення британського уряду продовжити постачати зброю до Саудівської Аравії, у травні 2018 року оскарження було санкціоноване двома суддями Апеляційного суду. У США опозиція в конгресі стає все сильнішою, що ставить під загрозу постачання 120000 високоточних керованих авіабомб до Саудівської Аравії та ОАЕ. У вересні, зокрема, була ще одна спроба застосування закону 1973 року «Про повноваження в умовах воєнного часу» задля припинення участі США в єменському конфлікті через відсутність схвалення з боку конгресу.

Позасудова страта журналіста Джамаля Хашогджі на території саудівського консульства в Стамбулі викликала додаткову стурбованість конгресу США і британського парламенту постачанням зброї до королівства. Канцлер Анґела Меркель заявила, що експорт німецької зброї буде припинений; Швейцарія пообіцяла призупинити експорт запчастин та боєприпасів для засобів протиповітряної оборони. Парламент ЄС відреагував на цей інцидент, підтвердивши свій заклик до держав-членів ЄС ввести ембарго на постачання зброї до Саудівської Аравії.

Водночас із тиском на держави-постачальники, гостра критика була спрямована також і на виробників зброї. Amnesty International та інші організації задокументували випадки, коли серед руїн на місці дуже сумнівних авіаударів знаходили рештки боєприпасів, що випускаються провідними американськими виробниками зброї — компаніями Raytheon і Lockheed Martin. А британська компанія BAE Systems і надалі здійснює постачання для саудівських військово-повітряних сил і надає обслуговування їхньому флоту бойових літаків. Такі широко відомі компанії, як Boeing, General Electric і Rolls-Royce постачають двигуни для літаків і боєприпаси.

У квітні коаліція італійських і німецьких НПО подала заяву з вимогою порушити кримінальну справу проти керівництва компанії RWM Italia S.p.A. (підрозділ німецького збройного гіганта Rheinmetall AG) і високопосадовців італійського відомства, що опікується експортом, до римської прокуратури. Ця заява стосується бомби, яка була вироблена RWM на Сардинії та експортована з Італії, а в жовтні 2016 року вбила шістьох мирних жителів у Ємені під час авіанальоту на селище Дейр-альХаджарі на північному заході країни.

ГАНЕБНА БАЙДУЖІСТЬ – НІБИ НІЧОГО НЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ

Події в Ємені, безсумнівно, є складною проблемою для всіх залучених. Через імовірність воєнних злочинів, поведінка держав і компаній-постачальників привертає увагу громадянського суспільства і призводить до гучних протестів. Кілька країн прийняли принципове рішення припинити постачати озброєння коаліції на чолі із Саудівською Аравією й ОАЕ. Натомість, інші держави — Іспанія, Франція, Італія, й особливо США та Великобританія, і надалі ганебно удають, нібито нічого не відбувається. Це порушує міжнародні норми права про торгівлю зброєю, які саме вони власноруч допомагали розробляти, і яких вони зобов'язані дотримуватися. Великі корпорації, зокрема, Raytheon, Lockheed Martin і BAE Systems, охоче надають підтримку урядам цих країн у їхніх повномасштабних проявах безвідповідальності.

Активісти в усьому світі мають продовжувати неослабно тиснути на уряди та компанії. Держави повинні виконувати правові зобов'язання, які вони взяли на себе, підписавши Договір про торгівлю зброєю, і повністю припинити надавати військову допомогу та постачати озброєння, боєприпаси, військові технології для використання в єменському конфлікті. Як ключові гравці у регіоні, вони повинні також чинити тиск на коаліцію і змусити її виконувати міжнародні зобов'язання в рамках гуманітарного права і права у сфері прав людини. Інакше вони ризикують бути причетними до порушень і військових злочинів під час конфлікту, що не тільки забрав життя та скалічив десятки тисяч цивільних осіб, а і змусив мільйони людей залишити свої домівки і наблизив країну до межі катастрофічного голоду.