Автор: Крістіан Ладік, студент НаУКМА (спеціальність «право»)
12 травня 2020
Початок нового десятиліття для всього людства ознаменувався наступом смертельної загрози – коронавірусної інфекції, або скорочено COVID-19. 11 березня Всесвітня організація охорони здоров’я класифікувала спалах нової інфекції як пандемію, що забрала життя вже сотень тисяч людей по всій земній кулі. Уперше за довгий час лиха, що були характерними для «колишніх колоній», «країн третього світу», настільки далеких держав з низькою якістю охорони здоров’я, такі як брак медичного обладнання, масові смерті й ускладнення здоров’я, нагадали про себе й «цивілізованим» західним демократіям.
Спершу світ відповів масовим закриттям кордонів і авіасполучення з іншими країнами – крок, до якого ВООЗ попередньо ставилася скептично через потенційно згубні соціоекономічні наслідкидля таких країн. Один цей захід не зумів спинити розповсюдження інфекції, тож уряди почали широко вдаватися до суворих дисциплінарно-карантинних заходів, по суті взявши власне населення під загальний домашній арешт. Китайська політика відзначалася цілим рядом порушень у сфері прав людини в процесі протидії, на які звертали увагу світової спільноти активіст(к)и Amnesty International, буквально оголосивши антитерористичну операцію власному населенню, ставши однією з держав, що з готовністю взялися за технології масового стеження й великих даних у боротьбі з коронавірусом. Вторили Китаю деякі суперечливі через свій антидемократичний характер заходи Ізраїлю з обмеження роботи судочинства на тлі антикорупційних скандалів і запровадження технологій масового стеження в обхід законодавчої процедури. Угорський уряд приймає законопроєкти, що надають уряду диктаторські повноваження, а Україна заміняє дієву боротьбу з COVID-19 протизаконними обмеженнями конституційних прав і свобод та обіцянками великих штрафів.
На «західному» планетарному фронті боротьби з пандемією так само відсутня послідовність у впровадженні карантинних заходів. Австралія та США лишили більшість питань обмеження конституційних свобод громадян на совісті урядів штатів, що запроваджували заходи різного ступеня суворості. На Європейському континенті, попри тривалі вагання федерального уряду Німеччини вдатися до карантинних обмежень, деякі федеральні землі встигали встановити на своїй території комендантську годину. Запровадження всенаціонального карантину у Великій Британії супроводжувалося зловживаннями, критикою й уточненнями надміру дискреційних повноважень поліції, доки Франція, схоже, намірилася побороти пандемію гонитвою за виписуванням об’ємних штрафів.
Наявні й такі держави, що фактично кинули громадян напризволяще перед лицем наступу COVID-19. Критиці піддавалась пасивність уряду Швеції, і багато питань викликає «народний» карантин білорусів. Деякі країни просто не змогли втримати карантинний режим в умовах свого соціоекономічного середовища, як-от Індія, де загальнодержавний карантин по суті перетворив заробітчан із сільських місцевостей на біженців у власній країні, що зокрема змальовує той факт, що єдиного, позаконтекстуального підходу до навіть необхідного обмеження прав людини не існує.
На противагу, взірцем світовій спільноті послугувала своєчасна, послідовна й розумна політика уряду Тайваню, що сприяла не тільки обмеженню карантинних заходів лише до осіб із високою вірогідністю зараження, але й змогла, попри справедливі побоювання, залучити до боротьби з коронавірусом новітні технології, зокрема віддаленого стеження за особами в зоні ризику, без значних порушень прав громадян(ок).
Тому нехай спалах пандемії не лише скарає нас за необачність, але й допоможе державам винести для себе правильний урок. Усі права людини є неподільними і взаємопов’язаними, необхідними для нормального існування людської істоти. Недопустимим слід вважати тотальний контроль і сліпе переслідування громадян(ок) із боку правоохоронних органів за здійснення їхніх основоположних свобод. При стримуванні коронавірусної інфекції державам також слід гарантувати суворе дотримання всіх положень і стандартів і області прав людини з метою забезпечення найліпшого рівня охорони здоров’я населення й допомоги найбільш вразливим категоріям осіб. А використання цифрових технологій для відстеження та моніторингу окремих осіб і груп населення мусить здійснюватися урядами виключно в рамках зобов’язань у сфері прав людини.