Перед українськими вчительками та вчителями на окупованих Росією територіях постає болісний вибір: покинути свої домівки або бути змушеними викладати за шкільною програмою, метою якої є індоктринація учнів та учениць через російську державну пропаганду — заявила Amnesty International напередодні Міжнародного дня вчительок і вчителів. У межах більш загальних дій зі зміцнення свого контролю російська влада докладала зусиль для перевідкриття шкіл на окупованих територіях України, прагнучи забезпечити повноцінну співпрацю з боку тих українських вчительок і вчителів, які залишилися — росіяни піддавали їх емоційному шантажу, серйозним погрозам, проводили обшуки житла. А коли нічого з цього не спрацьовувало — вдавалися до фізичного насильства.
«До українських вчительок і вчителів на окупованих Росією територіях України застосовували погрози й насильство, щоб змусити їх працювати проти їхньої волі. Перед ними постає важкий вибір: покинути все й виїхати, або ж стати частиною системи освіти, що має на меті індоктринувати дітей, зокрема й виправдовуючи російську агресивну війну» — сказала Аньєс Калламар, Генеральна секретарка Amnesty International.
«Не можна залишитися на окупованих територіях і відмовитися стати частиною освітньої системи: на проукраїнських вчительок і вчителів, які відмовляються демонструвати лояльність і йти на співпрацю, чекають викрадення, погрози, емоційне й фізичне насильство. Критично важливо, щоб ці грубі порушення прав людини повною мірою документували та розслідували відповідні національні органи влади та міжнародні установи , експерти й експертки, і щоб винних у цих злочинах притягували до відповідальності».
Приховування власної професії через страх переслідувань
Вчительки та вчителі, з якими Amnesty International проводила інтерв’ю, повідомляли, що російська окупаційна влада активно розшукувала їх, оскільки потребувала якнайшвидше перевідкрити школи, укомплектувавши їх колишнім викладацьким складом . Одним зі способів уникнення уваги окупаційної влади було приховування власного педагогічного фаху.
Світлана, 38-річна викладачка української мови та літератури з Миколаївщини, розповіла: «Я дуже боялася, що вони [російські солдати] дізнаються, що я вчителька. Більше навіть через предмет, який я викладаю. Вчителі української та вчителі історії України були їхніми головними ворогами. Я пояснила своїм дітям, що вони мають казати будь-кому, хто питатиме, що я була прибиральницею в школі».
Так само й Ольга, 40-річна викладачка історії з Харківщини, згадувала з жахом, як російські солдати проводили обшук у неї вдома: «Одного разу росіяни прийшли обшукати мою квартиру. Я була перелякана, що вони можуть виявити приховані підручники з історії, мапи та всю літературу з української історії, що в мене була. […] Я бачила, як російські солдати перевертали догори дриґом школу. Першою чергою, вони спалили всі українські книжки, державні символи й мапи» — згадує вона, розповідаючи про страх, що її колежанки й колеги, які повернулися до перевідкритої школи, донесуть на неї.
Співпраця під примусом
Після початку повномасштабного вторгнення в Україну, яке повністю зруйнувало цивільне життя багатьох, російська окупаційна влада була рішуче налаштована перевідкрити школи до вересня 2022 року на території всіх областей, що були незадовго до того окуповані. У травні 2022 року вони почали скликати на збори весь викладацький персонал, що залишився на окупованих територіях, через тиск примушуючи їх повернутися до роботи.
Оксана, виконувачка обов’язків директорки з Херсонщини, розповіла Amnesty International про одні такі збори: «Вони намагалися вмовити мене три години. Вони не погрожували мені, проте чинили психологічний тиск на мене. Вони казали мені, що Херсонщина стала Росією назавжди, і що Україна припинила боротися за нас. Вони обіцяли мені хорошу зарплатню та застерігали мене, що рано чи пізно я б мала погодитися працювати на них, бо ж я б не вижила без доходу. Також було й емоційне шантажування. Вони казали мені, що я зраджу своїх учнів та учениць, якщо відмовлюся працювати».
Тим, хто відмовлявся співпрацювати, казали писати заяви на звільнення. Однак після цього тиск не припинявся. Представники й представниці окупаційних адміністрацій раптово приходили до вчителів і вчительок, які звільнилися, інколи по кілька разів на тиждень, та погрожували їм тривалим безробіттям, відсутністю можливості отримати соціальну та медичну допомогу, а також включенням до так званих «чорних списків» людей, яким не дозволяли виїжджати з окупованих територій.
Тетяна, 56-річна вчителька з Запорізької області, розповіла Amnesty International, що невдовзі після її відмови повертатися на роботу до неї звернулася одна з її колишніх колежанок: «Вона знову казала, що я не розумію наслідків своєї відмови, і що мене можуть відправити на фронт копати траншеї, що мене включать до «чорного списку», і я втрачу свій дім. Я чула чутки, які поширювали в селі, що я зрадила своїх учнів та учениць. Деякі радили мені взагалі не виходити зі свого дому, бо можуть бути наслідки».
Тетяна виїхала на підконтрольну уряду України територію. Пізніше того ж дня російські солдати провели обшук в її будинку та допитали її чоловіка про її місцеперебування.
Погрози, побиття, шантаж і викрадення
Коли обіцянки високих зарплат і підвищень чи емоційний шантаж та погрози не змогли переконати вчительок і вчителів співпрацювати, окупаційні сили почали вдаватися до фізичного насильства й викрадень.
Олександр, 44-річний директор і викладач географії з Запорізької області, поділився жахливим досвідом викрадення та побиття озброєними чоловіками через відмову повертатися на роботу. «Невдовзі після того, як я відмовився співпрацювати, четверо озброєних чоловіків прийшли до мого будинку, — каже Олександр,22 44-річний директор і викладач географії з Запорізької області. — Двоє потягли мене до моєї машини. Вони декілька разів вдарили мене своїми гвинтівками. Інші двоє чоловіків залишилися з моєю дружиною. Мене відвезли на подвір’я школи та знову вдарили. Вони називали мене «фашистом» і «нацистом». Вони вимагали, щоб я прийшов на захід у школі та, таким чином, «схвалив» функціонування школи, попозувавши для світлин з російськими державними символами. Вони хотіли використати ці фотографії пізніше [для шантажу] як доказ мого колабораціонізму та підтримки окупації. Вони погрожували, що тих фото буде достатньо для української влади, щоб довести мою підтримку окупації та ув’язнити мене». На ранок у день запланованого заходу Олександр отримав «телефонний дзвінок з нагадуванням» від одного зі своїх викрадачів. Він був змушений відвідати захід.