Photo: AFP via Getty Images

Права людини в регіоні Європи й Центральної Азії у 2020 році

2020 року реакція урядів на COVID-19 суттєво обмежила права людини у Європі та Центральній Азії і спровокувала вагомі втрати для людства внаслідок соціальної ізоляції, нерівності та перевищення владних повноважень. Недофінансування систем охорони здоров’я та брак засобів індивідуального захисту (ЗІЗ) підвищили рівень інфікування й смертності, а санітарно-епідеміологічні заходи вкрай негативно вплинули на вразливі категорії населення.

Європа та Центральна Азія відчутно постраждали від пандемії COVID-19. Кількість випадків захворювання в регіоні станом на кінець року налічувала близько 27 мільйонів, з них 585 тисяч смертей, що становить майже третину усіх летальних випадків у світі. Ці показники цілком можуть виявитися вищими через неналежний облік та політику деяких держав, які свідомо занижували статистику, приміром, як у Туркменістані.

Згідно з даними ВООЗ, у деяких країнах до половини смертей внаслідок COVID-19 фіксувалося серед старшого населення в будинках для літніх людей. Інфікування та смертність серед працівників/ць галузі охорони здоров’я та соціальних служб також були вищими за решту населення, іноді через брак ЗІЗ. Станом на вересень, найвища смертність серед працівників/ць галузі охорони здоров’я мала місце у Великобританії, Росії, Італії, Киргизстані та Іспанії.

Запровадження локдаунів та інших обмежень через COVID-19 непропорційно вдарило по маргіналізованих групах. Ромів та людей, що змінюють місця проживання, таких, як біженці та особи в пошуках притулку, було поміщено під дискримінаційний «примусовий карантин» у Болгарії, на Кіпрі, у Франції, Греції, Угорщині, Росії, Сербії та Словаччині. Також фіксувалося неправомірне застосування сили правоохоронцями в Бельгії, Грузії, Греції, Італії, Казахстані, Киргизстані, Польщі, Румунії та Іспанії. В Азербайджані мали місце більше арештів через політично мотивовані переслідування під приводом стримання пандемії. Опонентів влади арештовували, коли в березні президент заявив, що “ізолює” та “вичистить” опозицію.

Російська влада не обмежилася утисками організацій, і стигматизувала також окремих осіб як «іноземних агентів», а також надалі заборонила одноосібні пікети. Влада в Казахстані та Узбекистані ухвалювала або ставила на розгляд нові закони для обмеження мирних зібрань. У Білорусі у відповідь на масові протести після президентських виборів міліція застосовувала масове та безпрецедентне насильство у бік протестувальників/ць, тортури та інші види жорстокого поводження. Зросла кількість неправомірних арештів, політично мотивованих переслідувань та інших репресій проти опозиційних кандидатів та їхніх прибічників, а також активістів/ок громадянського суспільства та незалежних ЗМІ.

Збройні конфлікти у країнах колишнього Радянського Союзу гальмували гуманітарний розвиток та регіональну співпрацю, а лінії зіткнення вздовж невизнаних територій обмежували права мешканців по обидва боки. У Грузії непідконтрольні їй території Абхазії й Південної Осетії/Цхінвальського регіону за участі Росії надалі обмежували право на пересування та зв’язок з рештою країни. Контрольно-пропускні пункти, зачинені у 2019 році, не відновили роботу. Повідомлялося, що принаймні 10 мешканців померли після відмови у дозволі на транспортування з метою лікування на підконтрольній Грузії території. У Молдові фактична влада невизнаного регіону Придністров’я запровадила обмеження на пересування з підконтрольної уряду території, що ускладнило доступ до медичних послуг. На сході Україні як урядові сили, так і проросійські сепаратистські формування, запровадили обмеження на перетин лінії зіткнення, які часто виглядали як заходи у відповідь.

Найсерйозніші збройні зіткнення в регіоні відбулись у Нагірному Карабасі у вересні – між Азербайджаном з одного боку та Вірменією й силами Нагірного Карабаху, які підтримувала Вірменія, з іншого. Бойові дії призвели до понад 5 000 смертей. Усі сторони конфлікту використовували важке озброєння вибухової дії, що призводило до руйнувань на великій території у густонаселених цивільних районах, зокрема оперативно-тактичні ракети та реактивні системи залпового вогню, відомі своєю неприцільною дією. Як азербайджанські, так і вірменські сили вчиняли військові злочини, зокрема самосуд, тортури над полоненими та наругу над тілами військових з ворожих сил.

У багатьох країнах зупинився прогрес у боротьбі з домашнім насильством. 2020 року жодна нова країна не підписала та не ратифікувала Конвенцію Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству (Стамбульську конвенцію). Навпаки, парламент Угорщини відмовився її ратифікувати, в той час, як Міністр юстиції Польщі оголосив про плани вийти з цієї Конвенції, а президент Туреччини озвучив ту саму ідею. 

Але були й позитивні кроки та зрушення. Приміром, деякі країни, зокрема Хорватія, Данія, Нідерланди та Іспанія, зрештою вдосконалили власні законодавства щодо сексуального насильства, запровадивши норму про згоду на секс. 

Натомість Конституційний суд Польщі скасував положення, що дозволяло жінкам переривати вагітність у разі смертельної або серйозної патології плоду. У деяких країнах релігійні та політичні діячі використовували COVID-19 як поважну причину для участі у дискримінаційній діяльності проти ЛГБТІ-спільноти, виставляючи її представників/ць винними в поширенні інфекції.

Пандемія також погіршила і так нестабільну ситуацію для біженців та мігрантів. Кілька країн затримували або призупиняли розгляд запитів про надання притулку, відтак чимало людей опинилися під загрозою інфікування, оскільки були змушені мешкати в переповнених приміщеннях та небезпечних умовах.

Уряди повинні давати відсіч Covid-19, не порушуючи права людини й не пригноблюючи вразливі групи населення. Нині вкрай важливо припинити використання пандемії як ширму для утисків незгодних, виправдання поліцейського свавілля і встановлення тотального контролю та ухвалення дискримінаційних законів. Усі сторони збройних конфліктів повинні у повному обсязі дотримуватися міжнародного гуманітарного права та захищати цивільне населення від наслідків бойових дій. Держави мають виконувати взяті на себе зобов’язання за міжнародними договорами.