Денис КРИВОШЕЄВ, заступник директорки регіонального офісу Amnesty International у Східній Європі та Центральній Азії.
В Україні, як і в інших країнах регіону, 1 червня відзначають Міжнародний день захисту дітей. Попри те, що зазвичай ця дата знаменує перший день літа і початок довгих шкільних канікул, цього року 1 червня не звучить радісно.
Численні шрами, які залишила і продовжує лишати війна Росії в Україні із кожним днем стають усе помітніші та глибші.
Ці рубці болять і кровоточать незалежно від кількості кілометрів до активної лінії фронту. Навчання дітей в Україні, яка протистоїть агресії, є одним із таких шрамів і, можливо, найглибшим.
Тому що зачіпає майже кожного й кожну в Україні; тому що загоїться дуже не скоро, нагадуючи про себе ще не одному поколінню. Школярі/ки та батьки, вчителі/ьки та волонтер(к)и, – у кожного й кожної з них є історія про те, як обстріли, російська окупація, вимушена міграція, а також масштабне руйнування будинків, шкіл, сіл і навіть цілих міст вплинули на шкільну освіту в Україні.
Вражає, як українській владі, громадським організаціям та волонтер(к)ам усе ж вдається забезпечити шкільне навчання для дітей по всій країні, включно з тими, хто переїхали, а також тими, хто лишилися в окупації чи виїхали закордон. Але виклики, із якими вони всі причетні до освітнього процесу стикаються і продовжуватимуть стикатися в майбутньому, величезні.
Ризик російського ракетного обстрілу є постійним, по всій Україні. Відкривати школи біля лінії фронту та кордону з Росією й Білоруссю заборонено. Заклади на відстані більше 50 км можуть працювати, але тільки якщо вони мають відповідні бомбосховища і лише для тієї кількості дітей, яка може безпечно поміститися в укритті.
Пошкоджені та порожні школи є звичним явищем у багатьох охоплених війною місцях. Понад рік тому на Київщині вдалося відбити російську окупацію, але її наслідки все ще є, видимі та жахливі. Так, школа в Макарівці, яка раніше була галасливою будівлею, де навчалися сотні дітей, зараз перетворилася на пошкоджену, закинуту будівлю в центрі міста, за металевим парканом, куди не можна ходити цивільним.
Багато шкіл, які лишаються відкритими, розміщують більше дітей, ніж вони мали би, але не одночасно: навчають позмінно або пропонують заняття для різних груп дітей по черзі. Багато дітей вчаться онлайн, частково або весь час.
Уявіть, що ви бігаєте по городу в пошуках мобільного сигналу
Ольга, мати п'ятьох дітей, із Херсонщини
Це для них не щось нове, адже саме так система працювала під час карантину через COVID-19 Утім, Утім, це завжди був тимчасовий захід, не розрахований на настільки тривалий період. Але в багатьох шкіл і дітей зараз просто немає вибору. Як наслідок, багато втрачають можливість особистого спілкування з однолітками. Це також важко для освітянської спільноти, які вимушені працювати майже у дві зміни, проводячи «звичайні» уроки у школі, а потім іще кілька онлайн занять. Як довго діти, дорослі, вчителі та вчительки можуть працювати в такому режимі? А як бути з дітьми та цілими сім’ями, що втратили дім? Щоб навчатися онлайн, дитині потрібна безпека й письмовий стіл, надійне підключення до Інтернету, робочий комп’ютер і рідні, які можуть допомогти та які не обтяжені цілодобовими пошуками безпеки, роботи, їжі й даху над головою. А ще дитині потрібні рідні, які просто поряд. Війна позбавляє багатьох із цих базових речей.
Історія Ольги закарбувалася в моїй пам’яті. Мати п’ятьох дітей, остання дитина народилася в перший день російської окупації їхнього села, що на Лівому березі Херсонщини. Троє інших її дітей були вимушені перейти на онлайн навчання й покладатися на слабкий зв’язок. «Уявіть, що ви бігаєте по саду в пошуках мобільного сигналу», — розповідає Ольга, описуючи тодішні умови й доступ до Інтернету. Але найгірше було ще попереду.
Російські солдати помітили будинок родини й забажали використовувати його для своїх потреб . Спочатку вся сім’я переїхала в одну кімнату, але потім вирішили ризикнути й перетнути лінію фронту та блокпости (тоді це ще було можливо). Їм пощастило, вони потрапили на підконтрольну Україні територію. У сімейну машину поміщалося небагато, але що ще гірше, російські солдати вирішували, що сім’я може забрати, а що – ні. Так, не дозволили забрати комп’ютер і планшет. Дітям довелося навчатися на мобільних телефонах. Але принаймні зараз вони у відносній безпеці, навіть без постійного житла, мешкаючи в модульному містечку.
Зараз ясно лише одне: доки не закінчиться війна Росії проти України, 1 червня буде нагадувати про небезпеку, страх і біль, а не про щасливе дитинство
Денис Кривошеєв, заступник директорки регіонального офісу Amnesty International у Східній Європі та Центральній Азії
Для дітей, чиї родини лишилися на Лівобережжі в Херсонській області та в інших місцях під російською окупацією, онлайн навчання в українських школах онлайн стало ще більшим випробуванням і ризиком. Про що варто писати окремі статті й дослідження.
Після оголошення Росією анексії чотирьох областей України – Луганської, Донецької, Запорізької та Херсонської, – які вона частково окупувала, на місцевих почали тиснути, щоб вони отримували російські паспорти та відправляли дітей до місцевих шкіл, які знову відкривалися для навчання за російською програмою. Часто можна почути, що українські підручники в таких школах вилучали – а за деякими свідченнями знищували, – тоді як учительству доводилось перепрофільовуватись відповідно до вимог російських освітній стандартів. Як розповідають місцеві, учителям/кам дозволяли викладати лише після підтвердження професійної кваліфікації відповідно до офіційних російських вимог.
Нам розповідали історії про тих, хто відмовлялися віддавати дітей до цих шкіл, або робили це лише під тиском і погрозами. Деякі з місцевих були вимушені поступитися через повну незахищеність перед імовірними жорсткими репресіями.
Деякі сім’ї намагалися приховати, що діти вчаться онлайн в українських школах, але були змушені припинити. Я припускав, що основний ризик виникав через те, що українські мобільні мережі замінили російськими, і їх можна контролювати. Але відповідь була простішою: телефон чи планшет будь-якої дитини можуть перевірити у школі чи деінде, і це може викрити правду й наразити на небезпеку
Учителі/ьки, які залишилися на окупованих територіях, так само стикалися з тиском і небезпеками. Мати 16-річної учениці з Нової Каховки розповіла нам, що вчителька доньки відмовлялася викладати за російською програмою в старій школі й намагалася підтримувати зв’язок з учнівством по телефону, незважаючи на ризик.
Олена (ім’я змінено) викладала історію України в Ізюмі. Вона розповіла, що довелося ховати книги та навчальні матеріали, коли російські солдати прийшли з обшуком до її будинку.
Ми почуємо ще багато таких історій і можемо тільки сподіватися, щоб кожна з них мала щасливий кінець Але, на жаль, не всім так пощастить.
На території під українським контролем стає помітною ще одна жахлива реальність, яка нині є всюди, — це травма, із якою живуть українські діти і яку їм доводиться всюди носити із собою.. Чи готові їхні вчительки та вчителі до цього, коли вони ж самі переживають подібне? Якому ще страшному досвіду доведеться навчитися дітям і дорослим в Україні?
Я бачу, що мій син заховав усі жахи окупації та постійних обстрілів. Він ховає всі свої страхи і біль глибоко в собі. Він закрився. Я боюся того часу, коли це все вийде назовні
Наталія, мати 17-річного хлопця з Чернігова
Наталія, мати 17-річного хлопця з Чернігова, розповіла, що його навчання в школі зупинилося з першого дня вторгнення і відновилося через два місяці лише після того, як російські сили витіснили з регіону. Майже два місяці вони не знали, де перебувають його однокласники/ці та вчителі/ьки. «Я бачу, що мій син заховав усі жахи окупації та постійних обстрілів. Він ховає всі свої страхи і біль глибоко в собі. Він закрився. Я боюся того часу, коли це все вийде назовні», – каже мати.
Ні дорослі вдома, ні вчительство не мають чіткої відповіді, як допомогти дітям. І ще багато невідомих викликів постане перед ними, коли українські школи знову відкриються після канікул. Зараз ясно лише одне: доки не закінчиться війна Росії проти України, 1 червня буде нагадувати про небезпеку, страх і біль, а не про щасливе дитинство. Міжнародний день захисту дітей тепер також має бути про боротьбу за правду, справедливість та право на відшкодування всім постраждалим від російської агресії в Україні.