Наталя Ліщишена — ветеранка російсько-української війни. Нині вона працює фахівчинею з супроводу ветеранів та демобілізованих осіб у вирішенні юридичних та соціальних питань. Наталя отримала травму через штатний бронежилет, який носила під час служби у зоні бойових дій.
Наталя стала першою жінкою в Україні, яка домоглася офіційного визнання медичною комісією шкоди, яку можуть завдавати жіночому організму стандартні бронежилети, розроблені для чоловіків.
У цій історії вона розповідає, чому захисне спорядження має бути адаптоване для жінок у війську.
«Я народилася у родині військового. Мій батько був військовослужбовцем, і я завжди хотіла бути схожою на нього. Після завершення його служби наша родина оселилася в Луганській області на сході України. Коли Росія розпочала бойові дії в нашому регіоні у 2014 році, я вирішила залишитися у Станиці Луганській, бо мій батько хворів і потребував догляду.
Під час підготовки в навчальному центрі наш командир сказав нам: «В армії немає жінок — є лише військові. Ніхто вам не допоможе»
Я мріяла стати юристкою. У 38 років почала вивчати право. Згодом я добровільно вступила на військову службу. Мій чоловік підтримав моє рішення. У 2021 році я підписала контракт із 80-ю окремою десантно-штурмовою бригадою. Мені було 40 років. Ми не вірили, що почнеться повномасштабна війна. Але 24 лютого 2022 року о четвертій ранку нас розбудила тривога: перші вибухи, десант, метушня. Ми не розуміли, хто свої, а хто ворог. Початок повномасштабного вторгнення застав нас на півдні, у Миколаївській області.
У війську я виконувала різні завдання, поставлені командуванням: займалася логістикою, забезпеченням та іншими обов’язками. Не можу сказати, що в армії існує гендерна рівність, хоча зараз у Збройних силах України служать понад 70 000 жінок. Під час підготовки в навчальному центрі наш командир сказав нам: “В армії немає жінок — є лише військові. Ніхто вам не допоможе. Ви знали, куди йдете. Ви можете покладатися тільки на себе”.
Щодо спорядження — до 2024 року для жінок-військових не існувало належної форми. Зараз форму видають, але досі немає бронежилетів, адаптованих до жіночої анатомії.
Травма, діагноз і наслідки
Одного разу, коли ми рухалися через зону бойових дій, пролунала команда «загроза з повітря». Відповідно до протоколу безпеки ми впали на землю. У той момент я отримала травму через свій бронежилет. На одній молочній залозі з’явився великий синець, але я тоді не звернула на це уваги.
Пізніше я захворіла. У мене був сильний кашель і мене направили до лікарні. Після тривалого лікування я мала пройти медичну комісію для підтвердження придатності до подальшої служби. Під час обстеження грудей у мене виявили внутрішньопротокові папіломи молочних залоз. Це не рак, але в багатьох випадках вони можуть перерости у злоякісні утворення. Офіційно це передраковий стан. Лікар пояснив, що лікування не існує, і рекомендував операцію.
Я перенесла кілька операцій через ускладнення. У результаті мені повністю видалили молочні залози. Перед операцією лікар поговорив із моїм чоловіком і пояснив наслідки. Мій чоловік сказав, що для нього головне — щоб я залишилася живою.
Я не можу довго перебувати на сонці, високо піднімати руки або перевтомлюватися
Після операцій і лікування мені довелося боротися за отримання статусу людини з інвалідністю. Спочатку медична комісія відмовилася надати мені цей статус, хоча офіційно було визнано, що моя хвороба пов’язана із захистом Батьківщини, оскільки травму спричинив стандартний бронежилет. Один із лікарів навіть сказав, що рішення видалити груди було моїм особистим вибором і що медичних підстав для цього не було. Це було обурливо. Але крок за кроком я домоглася справедливості. Той лікар більше не працює.
Тепер у мене довічна інвалідність. Досі існують обмеження: я не можу довго перебувати на сонці, високо піднімати руки або перевтомлюватися. Також мені потрібні постійні медичні обстеження та контроль здоров’я.
Я прагну реальних змін, а не лише на папері
Я не могла довго сидіти вдома й жаліти себе. Через кілька місяців реабілітації я повернулася до роботи й стала фахівцем із супроводу у своїй громаді.
Я використовую свою юридичну освіту, щоб допомагати ветеранам, родинам загиблих і зниклих безвісти військових. Це стосується відновлення втрачених документів, комунікації з військовими частинами та оформлення законних виплат. Я хочу допомагати людям, тому що сама через це пройшла. Я розумію виклики, з якими сьогодні стикаються ветерани та чинні військовослужбовці. Багато хто з них просто не знає, як впоратися з бюрократією.
Паралельно зі своєю роботою я також допомагаю людям реінтегруватися до цивільного життя через програму «Трайб», яку реалізують Amnesty International Ukraine та Amnesty International Denmark. «Трайб» допомагає ветеранам будувати спільноту, що підтримує, вчитися відстоювати свої права та долати розрив між цивільними та тими, хто має бойовий досвід.
Я хочу допомагати людям, тому що сама через це пройшла. Я розумію виклики, з якими сьогодні стикаються ветерани та чинні військовослужбовці
Я ділюся своїм досвідом з учасниками проєкту, особливо щодо юридичних питань. Також проводжу індивідуальні консультації, зокрема з питань отримання статусу інвалідності. Я пишу колонки для медіа, виступаю публічно та обстоюю права жінок у війську, а також домагаюся належних умов й підтримки після звільнення зі служби.
Подальші плани
Зараз я добиваюся забезпечення жінок в армії адаптованими до їхнього тіла бронежилетами. Завдяки моїй адвокаційній діяльності, яка тривала щонайменше чотири місяці, у квітні 2026 року була затверджена державна програма реконструктивної хірургії та ендопротезування грудей для військовослужбовиць і жінок-ветеранок. Наразі очікується її офіційний запуск. За словами лікарів, із десяти жінок-військових, які проходять загальні обстеження, у дев’яти виявляють проблеми. Це дуже сумна статистика. Тому зараз я кажу всім своїм подругам, особливо жінкам у війську: «Дівчата, будь ласка, регулярно проходьте обстеження. Ви можете навіть не відчувати, що травмуєтеся».
Тепер, коли моя історія стала публічною, ця проблема вийшла на державний рівень, і зараз триває робота з Міністерством у справах ветеранів та Міністерством охорони здоров’я.
Для мене найважливіше — щоб відбулися реальні зміни, а не просто порожні слова на папері».