Родини десятків тисяч людей, які стали жертвами примусових зникнень або ж були викрадені з початку кризи в Сирії у 2011 році, зазнали роки страждань, стикаючись із відмовами уряду та недостатньою підтримкою світової спільноти, зазначила Amnesty International сьогодні.
У Міжнародний День зниклих безвісти, Організація закликає до спільних міжнародних дій на підтримку родин, що роками самостійно шукають своїх рідних, часто зазнаючи великих ризиків на додачу до боротьби з труднощами, викликаними зникненням.
Згідно з даними ООН близько 100 000 людей були затримані, викрадені або зникли в Сирії з 2011 року. Принаймні 90 000 із них імовірно були довільно затримані та насильно викрадені урядовими силами, відповідно до даних Сирійської Мережі Прав Людини (Syrian Network for Human Rights).
Amnesty International поспілкувалася з 24-ма родичами зниклих безвісти, усі вони – крім одного чоловіка – жінки, що шукають притулку в Лівані та Туреччині або були внутрішньопереміщені в Сирії. Усі вони згадували глибокі емоціональні та психологічні наслідки життя у тривалій невизначенності, на додачу до спустошуючого економічного впливу.
«Родини сирійських зниклих лишили напризволяще в пошуку їхніх рідних, часто цей пошук означає величезні особисті ризики для сімей. Протягом восьми років після початку кризи уряд Сирії, озброєні опозиційні групи та держави з найбільшим на них впливом – Росія, Туреччина та Іран – не здатні допомогти сім’ям, що роками не знають, живі їх рідні чи ні» – зазначила Лін Малуф, директорка з досліджень Amnesty International на Близькому Сході.
Amnesty International вважає, що примусові зникнення в Сирії з 2011 року були частиною широкої та систематичної атаки на цивільне населення, і тому вони є злочинами проти людяності.
«Ми закликаємо їх [Росію, Туреччину та Іран] використати свій вплив у Сирії, аби щонайменше забезпечити створення центрального Інформаційного Бюро, яке би шукало, розслідувало та встановлювало долю та місце перебування зниклих у Сирії».
Серед жертв примусових зникнень: мирні опоненти уряду, зокрема демонстранти, правозахисники, журналісти, медики та гуманітарні працівники. Інші стали мішенню, бо вважалися нелояльними до уряду, або ж через їхніх родичів, яких розшукувала влада. Озброєні опозиційні групи також викрадали цивільних, зокрема правозахисників, багато з яких досі вважаються зниклими безвісти.
Уряд Сирії та озброєні опозиційні групи зобов’язані вжити всі можливі заходи, аби встановити всіх осіб, що вважаються зниклими в результаті збройного конфлікту; а також мають надати сім’ям всю інформацію, яку вони мають про долю та місце перебування їхніх рідних.
Родини, що постраждали
Савсан*, біженка і мати чотирьох дітей, що живе у Лівані, розказала Amnesty International, що її чоловіка з Дараї в околицях Дамаска довільно затримали прикордонники на кордоні Сирії з Ліваном на невідомих підставах. Він вважається зниклим із червня 2014.
Вони планували покинути Сирію та поїхати до Лівану після того, як їхня донька померла від хронічної хвороби нирок. «Моя донька померла три місяці до того, як її батька затримали. Він був убитий горем через неї. Тепер ми вбиті горем через нього», – розповіла вона Amnesty International.
«ООН зупинила допомогу нам два роки тому, оце так просто зупинили, навіть нічого не спитавши. Вони знають, що я маю трьох дітей, яким потрібні медикаменти [для лікування тої ж хвороби, від якої померла її донька]. … Я хочу повернутрися до Сирії, де ці речі дешевші, і я можу жити в родичів, але вони [сирійський уряд] заберуть моїх синів, навіть якщо вони хворі і не придатні до військової служби. Їм все одно»
Фіда*, мати трьох синів і доньки з Західної Гути в околицях Дамаска,розповіла Amnesty International, що її сина й чоловіка заарештували 2014 року і відтоді вважаються зниклими безвісти, а її другий син зник 2018 року.
На початку 2014 року сирійський уряд оголосив про перемир’я з озброєними групами у Західній Гуті, яка до того була в облозі, а також про те, що цивільним дозволено залишати місцевість. Утім при спробі виїзду чоловік та син Фіди були затримані сирійськими силами безпеки на контрольно-пропускному пункті Sayyeda Zaynab, на схід від Дамаска. Вони були не єдині. Коли родини залишали місцевість, урядові сили затримали всіх чоловіків і примусили жінок та дітей повернутися на обложені території.
Другий син Фіди залишився в місцевості, яку сирійський уряд тримав в облозі допоки не отримав контроль над нею в травні 2018 року після так званого «примирення» з озброєними опозиційними групами. Юнак отримав на це спеціальний дозвіл, але попри це він був заарештований і після цього зник.
Фіда та її родина розшукували своїх рідних у декількох службах безпеки, але всі вони заперечували, що утримують їх. Вона не бачила та нічого не чула про своїх двох синів та чоловіка з часу їхнього зникнення. Вона сказала Amnesty International, що боїться, що в разі повернення з Лівану, де вона шукала притулку в 2014 році, сирійська влада забере її [третього] сина.
Фатма*, сирійська біженка, що живе в Туреччині, розповіла Amnesty International, що її чоловіка, стоматолога з Алеппо, затримали 1 грудня 2012 року на контрольно-пропускному пункті військової служби безбеки, за інформацією свідків, які були з її чоловіком у таксі. Вона шукала його у військовій службі безбеки в Алеппо, але вони заперечували, що він у них.
«Мій найбільший біль – не знати нічого про мого чоловіка. Якби я знала, що він мертвий, це було б краще за муку невідомості. Мої четверо дітей також страждають. Вони весь час мене запитують, чи їхній батько колись повернеться, і я не знаю, що їм сказати. Я несу тягар війни, тягар зникнення мого чоловіка і тягар моїх дітей наодинці».
Як і Фіда, Лейла*, сирійська біженка з Дамаска, що живе в Лівані, описала, що її чоловік теж зник на контрольно-пропускному пункті у 2014 році при спробі залишити обложену ділянку Західної Гути.
Перед від’їздом до Лівану, Лейла відчайдушно намагалася знайти свого чоловіка, але потім зупинилася, боячись відплати від служб безпеки.
«У моєї родини не має грошей мені допомогти. Я залежу від картки UNHCR для гуманітарної допомоги. Мій будинок у Буейді [околиці Дамаска] був зруйнований, тож в мене немає дому, куди могла б повернутися. Я сильна, але кожен день – це битва за виживання. Я чую розмови людей, що кажуть щось на зразок «вона сама, при ній нема чоловіка», – сказала Лейла Amnesty International.
Вона також описала негативний вплив ситуації на її дітей: «Дітям потрібні турбота та гроші. Мені складно бути їм мамою й татом. Неможливо бути обома, бо ти не можеш заповнити всі прогалини. Довелося багато чим жертвувати».
Принизливий спосіб розкривання долі зниклих
До сьогодні уряд Сирії не спромігся розкрити долю, імена і місце перебування людей, що були довільно затримані та зникли внаслідок дій сирійських сил безпеки. Деяким родинам повідомили про смерть їхніх родичів під час утримання, деякі змогли врешті-решт довідатися, що їх рідні померли у в’язниці. Ті, хто отримав свідоцтво про смерть – єдиний наданий «доказ» – зобов’язані за законом внести смерть особи в цивільні реєстри, аби отримати офіційне свідоцтво про смерть.
Amnesty International оглянула копії двох свідоцтв про смерть, що містили імена померлих, інформацію про двох свідків, що підтверджували смерть, і причину смерті, якими зазвичай є «серцевий напад» або «інсульт». На свідоцтві є печатка лікарні та підпис однієї або кількох офіційних осіб.
У травні 2018 сирійський уряд видав офіційні повідомлення про смерть сотень людей, що примусово зникли, не повідомивши їхні родини та не надавши свідоцтв про смерть, виданих лікарнею чи медичним працівником. Amnesty International оглянула копії двох офіційних повідомлень про смерть, виданих цивільним реєстром у Дамаску, які містять імена та національні номери померлих, дату народження, місце смерті та дату смерті.
Amnesty International опитала чотири родини, що отримали письмові підтвердження смерті їхніх зниклих родичів. Самар* розповіла Amnesty International, що її племінник, який працював в урядовій установі в Дамаску, був довільно затриманий під час облави військових спецслужб безпеки в середині 2015 року і після цього зник. «У нього дві доньки. Моя сестра і його дружина шукали його всюди, але всі вони заперечували, що він у них. Вона кілька разів ходила до військового суду та військової поліції, але його імені не було в системі [людей, що померли]», – сказала Самар Amnesty International.
«Минулого року вона [його мати] ходила до цивільного реєстру, щоб отримати сімейне посвідчення для реєстрації дітей у школі. Просто там вона побачила, що його статус змінено на «помер». Згідно зі свідоцтвом він помер у червні 2016 [Точна дата не вказана з міркувань безпеки]».
«Уряд Сирії продовжує не справлятися із своїми зобов’язаннями запезпечити право сімей знати – навіть у випадках, коли вони врешті-решт дізналися, що їхні рідні померли. Уряд ніколи не повідомляє про обставини смерті у вартий довіри спосіб, якщо взагалі повідомляє. Влада ніколи не віддає рештки померлих для справжніх похорон та навіть не повідомляє про місце їх поховань. Сирійський уряд активно і свідомо перешкоджає праву родин знати долю та місце перебування їхніх рідних, і тим самим підживлює нестерпну агонію невідомості, що випадає на долю родичів, які залишилися, – найчастіше жінок та дітей» – коментує Лін Малуф.
Невизначеність для родин
Відсутність достовірної інформації призводить до того, що навіть родини, які отримали свідоцтво про смерть із лікарні або громадських реєстрів, не могли повірити та змиритися зі смертю своїх близьких без жодних додаткових доказів, зокрема, не побачивши тіла. Тому зобов’язання зареєструвати смерть родичів, не маючи переконаності чи доказів, лише підкреслює жортокість щодо родин, і це ще більше посилює переконання, що розкриття інформації про зниклих має бути зроблене лише у спосіб гідний довіри та з повагою.
Вафа*, сирійська біженка, що мешкає в Лівані, розповіла Amnesty International, що її чоловік та син зникли в травні 2012 та липні 2012 року, відповідно. Військова поліція сказала їй, що чоловік та син були вбиті, коли вона шукала відповідей, але жодної іншої інформації вони не надали – і Вафа все ще сподівається, що вони живі.
Сана*, сирійська біженка, що живе в Туреччині, розповіла Amnesty International, що її чоловік зник у жовтні 2012 року після того, як пішов до відділку поліції в Дамаску, аби повідомити про його викрадений гаманець. «Моя свекруха померла минулого року. Весь цей час вона не припиняла шукати його. Вона кілька разів подавала прохання про розшук зниклих осіб навіть після отримання свідоцва про смерть із лікарні Тішрін (Tishreen), яке зазначало, що він помер 13 жовтня 2013», сказала вона Amnesty International.
«Ми не могли повірити, що його вбили. Багато наших друзів та родичів отримали свідоцтва про смерть, а потім їх затримані родичі виявлялися живими. Я хочу побачити тіло. Лише тоді я повірю, що він помер».
*Імена змінені з міркувань безпеки жінок