©TEMPLO

Свобода преси має стати нашою звичкою


Авторка: Оксана Покальчук, директорка Amnesty International в Україні
3 травня 2020


Зараз я вже не згадаю жодного дня, який би не починався зі стрічки новин. Я читаю їх, аби оперативно реагувати на порушення прав людини, аби розширювати власний світогляд, аби банально підтримати розмову з подругами. А коли настають кризові часи, як-от зараз, саме ЗМІ стають для мене (і мільйонів інших) острівцем надійної інформації та критичної оцінки ситуації. 

Вільна й незалежна журналістка в такі моменти перестає бути примарним явищем, формальністю, яка визначає місце країни в різноманітних рейтингах чи до якої наполегливо (і все ж дещо холодно) закликають у публічних промовах. 

У світі, де інформація це водночас і найцінніший і чи не найдоступніший ресурс, свобода преси означає свободу кожної людини окремо. Певна річ, ми мало про це задумуємося, аж доки цієї свободи нас не позбавляють. Але так і має бути. Тому що свобода преси – це не якесь диво цивілізації, а чи подарунок «з панського плеча», – це базова складова здорового суспільства. І саме будь-які спроби обмежити цю свободу мають бентежити нас найбільше.

Згідно з рейтингом організації «Репортери без кордонів» Україна піднялася на шість позицій протягом минулого року (зі 102 місця на 96). Одначе погрози та напади на журналістів і журналісток продовжувалися. 

2019 уперше за три роки було зафіксовано вбивство журналіста. Ідеться про Вадима Комарова з Черкас, на якого було здійснено жорстокий напад 4 травня минулого року. Від завданих травм він помер 20 червня. Нападників знайдено так і не було. 

Початок 2020 року відзначився спробою уряду запровадити нове регулювання медіа та нові санкції, зокрема кримінальну відповідальність за дезінформацію. Ці пропозиції зустріли рішучий спротив журналістської спільноти, профільних вітчизняних і міжнародних організацій. 

Пандемія коронавірусу стала ще одним викликом для українських ЗМІ. Так, наприклад, за час карантину Інститут масової інформації зафіксував 15 порушень свободи слова. У деяких випадках місцева влада намагалася виправдати карантином обмеження журналіст(к)ам доступу до засідань; в інших випадках ішлося про приватний бізнес, який не надто радісно реагував на появу ЗМІ, що перевіряли дотримання заходів безпеки в умовах пандемії; відзначилися також окремі громадяни, що нападали на знімальні групи, зокрема, під час створення сюжетів про користування спортивними майданчиками. 

29 квітня також відбувся інцидент із журналістом hromadske Богданом Кутєповим, якого під час прямого ефіру повалили на землю поліцейські. І в цій ситуації поки можна порадіти суто за швидку реакцію правоохоронних органів, що пообіцяли розслідувати напад.

Кожен із перелічених випадків перешкоджання роботі журналістів та журналісток – це, перш за все, випробування для «імунітету» всього суспільства. Адже щойно ми перестанемо бурхливо реагувати, засуджувати, протестувати, вимагати справедливості тощо, це означатиме поразку перед обличчям дезінформації, цензури й боротьби з усіма незгодними. Й ось тоді ми напевне не знатимемо, кого спробують змусити мовчати наступним чи наступною. 

Утім, коли я адвокатую, думаю чи говорю про свободу преси, я завжди включаю в це поняття соціальну відповідальність. Адже брак останньої – така сама загроза нашому суспільному «імунітету». Особливо в часи, як зараз. 

Сьогодні, у день свободи преси, я хочу подякувати доброчесним українським медіа за ефективну, згуртовану й натхненну роботу. І побажати, аби свобода була щоденною та невід’ємною так само, як і звичка мільярдів людей по світу перевіряти новини кожного ранку.