10 жовтня 2020
Автор: Тамарін Нельсон, дослідник права на здоров’я в Amnesty International
«Одного разу я подзвонила своєму психотерапевту посеред усього цього хаосу, але відчула, що не можу говорити. Це як відкрити греблю – якщо я звільню свої почуття назовні, не знаю,чи змож знову стримати їх».
Ось, що Анналіза*, працівниця будинку літніх людей в Італії, розповіла Amnesty International про те, як пандемія відбилася на її психічному здоров’ї. Як і багато медичних працівників/-ць по всьому світу, Анналіза посунула власне благополуччя на задній план через пандемію. Але навіть під час піку кризи, коли Анналіза була зайнята нагальними проблемами, як-от брак засобів індивідуального захисту, вона відчувала серйозність психологічного впливу. Жінка розповіла, що в неї розвинулося заїкання і їй снилися нічні жахіття, але через брак персоналу вона просто не могла взяти вихідний.
Я була знесилена. Але мені довелося чекати, поки […] колеги, які заразилися цією хворобою, зможуть повернутися. Я не хотіла кидати корабель, що й так тонув
Анналіза
Право на найвищий досяжний рівень психічного здоров’я закріплено міжнародним правом, але в усьому світі відносно небагато людей мають доступ до якісних послуг у сфері психічного здоров’я. За даними всесвітньої організації охорони здоров’я, у країнах із низьким і середнім рівнем доходу більше 75% людей із психічними, неврологічними і психоактивними розладами взагалі не отримують ніякого лікування. COVID-19 тільки поглибив цю проблему. Нещодавнє дослідження ВООЗ показало, що пандемія перервала або зупинила роботу найважливіших служб психічного здоров’я у 93% країн світу. Тим часом, попит на ці послуги зростає. Хоча всі люди зазнали психологічного впливу пандемії на себе, багато медпрацівників/-ць щодня зазнають травм і можуть потребувати додаткової підтримки.
Під час десятків бесід із медичними працівниками/-цями Amnesty знову і знову чула про те, що нестача засобів індивідуального захисту і виснажливі години роботи загрожують як психологічному, так і фізичному здоров’ю. Медперсонал, який, імовірно, працюватиме без належного захисту, відчуває злість, а також, що їх недооцінюють і деморалізовують. Але з огляду на низьку зарплату й ненадійні контракти, які характерні для деяких частин цієї сфери діяльності, у багатьох немає іншого вибору, окрім як продовжувати працювати.
Сара*, яка працює в будинку літніх людей у Великобританії, сказала, що вступила до профспілки після того, як дізналася, що працівникам/-цям із агентств, яких залучають для покриття окремих змін, платять більше, ніж іншим співробітникам/-цям. Вона злилася через, за її словами, «жебрацьку зарплату», і те, що колеги з будинку літніх людей приходили на роботу нездоровими, тому що вони отримували тільки передбачені законом лікарняні. Сара розповіла про психологічний вплив ізоляції на мешканців/-ок будинку літніх людей: «Це розбиває мені серце. Тому що можливість комунікувати з сім’єю – це право кожної людини, яка мешкає в нашому закладі. Вони хочуть бути щасливими наприкінці свого життя. Але натомість вимушені постійно лишалися у своїх кімнатах».
Тому, коли керівництво Сари попросило вийти на роботу у її вихідний, вона погодилася.
«Я була змученою, але думала про мешканців і мешканок. Хто їх відвідає? Напевно, працівники з агентства. Але коли ви працюєте на постійній основі, ви значно краще розумієте потреби цих людей».
Лалі*, доглядальниця на дому у Франції, сказала, що французький уряд недооцінює навантаження, яку пандемія поклала на людей її професії. Медпрацівники/-ці, які відвідують пацієнтів/-ок удому, були виключені з системи доплат Франції до серпня; хоча тепер доплати продовжили, Лалі сердиться на низьку зарплату й погані умови. Вона вказує на те, що багато її колег фактично отримують зарплату нижче мінімальної, при цьому переважна більшість із них – жінки. Лалі сказала, що іноді вона працює з 6 ранку до 9 вечора з перервою всього на годину, допомагаючи маломобільним людям приймати душ, користуватися туалетом, їсти й одягатися. Незважаючи на це, Лалі сказала, що її компанія спочатку не надавала працівникам/-цям масок. Урешті-решт, Лалі отримала їх від медсестер, що жили поблизу. Лалі стурбована, що якщо відбудеться другий сплеск COVID-19, то багато з її колег просто підуть у відставку:
«Багато людей вигоріли, у них депресія… Якщо ми дійсно потрапимо в другу хвилю, це створить реальну проблему для влади, тому що є багато моїх колег, які збираються піти на лікарняні. Незважаючи на їх самовідданість, вони не можуть повернутися до такої роботи».
Багато медпрацівників/-ць, із якими розмовляла Amnesty, заявили, що вони відчувають серйозну нерівність, зокрема, щодо розпоілення засобів індивідуального захисту. Рональд*, фармацевт лікарні в Індонезії, сказав, що він залишився без адекватного захисту та підтримки, коли фармацевтичних працівників/-ць перекласифікували як «немедичний персонал», хоча фармацевт(к)и також мають прямий контакт із інфікованими COVID-19.
Тшепо*, рентгенолог із Південної Африки, заразився COVID-19 після виходу на роботу без адекватних засобів для захисту; рентгенологи не вважалися групою «високого ризику», попри те, що вони кожного дня контактували з хворими на COVID-19, і не отримували масок N-95 до квітня. Тшепо також висловив стурбованість з приводу відсутності реабілітації для персоналу, який заразився вірусом, і підкреслив, що травма від діагнозування потенційно смертельного захворювання має тривалі наслідки: «Моє тіло ще не зовсім одужало. Це вплинуло на моє дихання, носові пазухи, і я відчуваю постійну втому. Нам потрібні фізіотерапія, а також психологічні консультації, щоб пережити травму й одужати».
Через сім місяців після початку пандемії настав час, щоб уряди почали приділяти належну увагу благополуччю медичних працівників та працівниць.
Є багато практичних кроків, які може зробити керівництво медичних установ. Вони повинні чергувати рівень навантаженості персоналу; об’єднувати недосвідчених працівників/-ць із більш досвідченими колегами; а також ініціювати, заохочувати й контролювати перерви в роботі. Необхідно забезпечити гнучкі графіки для людей, що безпосередньо стикаються з вірусом, а також надати всім співробітникам/-цям інформацію про доступ до психологічних послуг.
Називаючи медпрацівників/-ць «героями та героїнями», суспільство часто ігнорує той факт, що це все-таки люди. І жодна людина не може без шкоди для свого ментального здоров’я місяцями працювати в умовах повного виснаження, перед обличчям смерті та важкої хвороби, іще й за мінімальну платню. У Всесвітній день психічного здоров’я необхідно докласти зусиль для захисту працівників/-ць сфери охорони здоров’я на міжнародному рівні.
Ми всі в боргу перед такими людьми, як Анналіза, Сара, Лалі, Рональд, Тшепо та мільйонами їхніх колег. І настав час урядам вжити конкретних заходів, щоб показати, наскільки вони цінують тих, хто самовіддано боряться за людські життя з початку пандемії. Доки медичні працівники та працівниці в небезпеці, ми всі в небезпеці разом із ними.
*Усі імена були змінені для захисту особистих даних