
Відповідає за комунікації та координує міжнародні кампанії, серед яких — кампанія на підтримку українських військовополонених.
До 2014 року Лєра працювала в журналі «Український тиждень» — одному з небагатьох на той час україномовних видань, де багато років писала про суспільні процеси, культуру та політику. Була активною учасницею Революції Гідності під час якої отримала осколкове поранення. У 2014 пішла доброволицею на фронт, а за рік — підписала контракт зі ЗСУ, три роки служила в піхоті та артилерії. Має звання молодшого сержанта запасу та звільнилася зі служби за станом здоров’я. Є авторкою фронтового щоденника «Життя P.S.», який, зокрема, отримав особливу відзнаку Women in Arts від UN Women у 2021 році. У 2018, після повернення з фронту, продовжила розповідати про війну, військових і наслідки російської агресії — зокрема, на Цензор.НЕТ. Згодом перейшла до адвокаційної роботи та представляла Україну у Вашингтоні в Центрі аналізу європейської політики (CEPA), працюючи над темами міжнародної підтримки, безпеки та прав людини.
Серед головних захоплень Лєри — подорожі Україною, але не туристичними маршрутами. Для неї спосіб краще відчути країну, її людей і історії. У цих мандрівках у неї є найвірніші компаньйони — син Тимур та пси Оскар та Пітер Пен, врятовані із притулка. Лєра також любить документальне кіно, багато читає і пише.
Я переконана, що в Україні зараз як ніколи потрібні сильні, системні правозахисні організації. Після років війни і масштабних воєнних злочинів питання прав людини перестають бути абстракцією, вони стають питанням виживання. Amnesty є міжнародною організацією, яку апріорі чують у світі. Це не гарантує, що нам завжди легко докричатися навіть до власних секцій за кордоном чи глобальних структур, але це надає важливу платформу, завдяки якій українські теми можуть звучати голосніше та впливовіше.
Лєра Бурлакова

