Manifestantes en la COP25 NurPhoto / Contributor

Мадридські кліматичні переговори провалилися: що тепер?

17 грудня 2019

«Чого ми хочемо? Кліматичної справедливості! Коли ми цього хочемо? Зараз!!!». Якщо ви були хоча б на одному кліматичному марші у своєму житті, ви напевне чули це гасло. Воно стало «класикою» серед гасел щодо кліматичної кризи.

За цим простим гаслом стоять серйозні вимоги, що кореняться у принципах прав людини. У цьому гаслі криється заклик до урядів і корпорацій вжити заходів щодо зміни клімату, аби уникнути ще більш катастрофічних наслідків для прав людини, ніж ми вже маємо. У цьому ж гаслі криється заклик до багатших індустріальних країн, що найбільше сприяли кліматичній кризі, активізувати свої зусилля й компенсувати шкоду несправедливості, посиленої зміною клімату. А ще в цьому гаслі є нагадування, що протидія зміні клімату повинна пріоретизувати права людини й залученість населення, включано з корінними народами. За будь-яку ціну заходи щодо цієї протидії повинні уникати порушень прав людини і сприяти тому, щоб суспільство стало більш рівноправним, справедливим та інклюзивним для всіх.

Однак питання прав людини як і раніше відіграє другорядну роль у кліматичних переговорах. І результати мадридських кліматичних переговорів (COP25) стали ще одним доказом цього.

Після року шкільних кліматичних страйків і масової мобілізації в багатьох країнах світу держави повинні були діяти відповідно до нагальної необхідності, доведеної вченими і все більш відчутною для людей. Замість цього більшість багатших країн та інших країн із високим рівнем викидів усе ще загрузли в егоїстичних та недалекоглядних міркуваннях, які стали на заваді реальному прогресу.

Хоча в остаточному рішенні COP25 була визнана нагальна необхідність активізації дій в області клімату, у ньому не було чітко прописано зобов’язання держав розробити у 2020 році амбітні національні кліматичні плани, здатні утримати зростання глобальної середньої температури нижче 1,5°C. Це свідчить про повне ігнорування прав людини, якізміна клімату зачепила найбільше. Для мільйонів людей у всьому світі розробка і, перш за все, здійснення сильних кліматичних планів просто означає різницю між життям і смертю.

Багаті країни відповідальні за основну частину викидів парникових газів і протягом багатьох років отримували з них вигоду, у той час як населення найбідніших країн страждає від більшої частини шкоди, заподіяної кліматичною кризою. У Мадриді вони мали можливість визнати цей історичний дисбаланс і прийняти на себе обов’язок сплатити шкоду, яка вже завдана такими кліматичними наслідками, як циклони, посухи і підвищення рівня моря. Замість цього вони виступили проти мобілізації нових і додаткових ресурсів для підтримки постраждалих людей. На практиці це означає, що вони відвернулися від майже чотирьох мільйонів людей, які втратили свої будинки, засоби до існування або доступ до суспільних послуг у результаті двох циклонів у Мозамбіку на початку цього року, або до жителів/-ьок тихоокеанських островів, які терміново потребують переселення через підвищення рівня моря.

Так само держави знову не змогли досягти угоди про механізми, що дозволяють країнам здійснювати торгівлю квотами на скороченнями викидів. Такі країни, як Австралія, Бразилія і Китай, продовжували шукати лазівки, які в кінцевому рахунку призвели б до послаблення заходів із пом’якшення наслідків зміни клімату, порушуючи права тих, хто найбільше вразливі до наслідків впливу на клімат.

Окрім того, викликає занепокоєння недостатня готовність держав включати в правила торгівлі квотами на скороченнями викидів чіткі посилання на гарантії прав людини. Такі гарантії необхідні (і мають бути узгоджені в ході майбутніх переговорів) для забезпечення того, щоб негативні наслідки для прав людини можна було оцінити й усунути до прийняття проєктів із пом’якшення наслідків зміни клімату і щоб люди, на яких ці порушення безпосередньо впливають, мали право голосу при формуванні таких заходів. Це дуже серйозна вимога з боку корінних народів, оскільки вони дуже часто розплачуються за непродумані кліматичні заходи, такі як гідроелектростанції або біогазові ініціативи, упроваджені без їхньої вільної, попередньої й усвідомленої згоди. Як наслідок, представники/-ці корінних народів потерпають від примусового переселення, забруднення води або ж постійної шкоди їхнім культурним правам.

Результати останнього раунду кліматичних переговорів, вимальовують похмуру картину. Для спостерігачів/-ок від громадянського суспільства COP25 стала розчаруванням настільки, що вони влаштували акції прямо на місці проведення переговорів 11 грудня. Цей крок спричинив безпрецедентне рішення співробітників Служби Безпеки ООН вигнати більше 300 спостерігачів/-ок за день.

Але є надія на людей, як сказала Грета Тумберг під час свого виступу на пленарному засіданні COP. Надія дарує те, що гасла про кліматичну справедливість лунють скрізь, і люди виголошуть їх зі справжньою пристрастю. Надію дарує той факт, що з кожним днем кліматичних активістів/-ок стає все більше, і ми все більше і більше стаємо єдині у своїх вимогах.

2020 року ми повинні посилити нашу гру. Нам необхідно створити сильні коаліції на національному рівні, щоб вимагати амбітних і відповідних до прав людини дій щодо зміни клімату, які забезпечили б справедливий перехід від викопного палива. Нам потрібно мобілізуватися, як ніколи раніше. Найважливіша боротьба у світі потребує найпотужнішого, різноманітного і згуртованого народного руху. Ми всі можемо почати 2020 рік із того, щоб зробити участь у русі за кліматичну справедливість нашою новорічною обіцянкою.