Афроколумбійки ризикують життям, щоб захистити свої громади


Автор: Дункан Такер, медіа-менеджер Amnesty International
у Північній і Південній Америці
15 січня 2020


Данеллі Еступіньян ніколи не забуде першу отриману нею погрозу. Повідомлення надійшло 30 листопада 2015 року о 17:35, текст був таким: «Данеллі, тобі кінець». Через кілька годин після цього під час телефонної розмови з подругою на лінії зв’язку почувся викривлений голос, який повторював: «Ми знаємо, де ти».

Із тих пір Еступіньян постійно переслідують та фотографують, а в її будинок проникають, — це очевидна помста за її діяльність на захист чорних громад у Буенавентурі, найбільшому тихоокенському порту Колумбії.

«Я більше не виходжу в місто. Я лише переміщаюся між офісом і домом. У мене немає соціального життя, у мене немає нічого. Я виходжу з дому лише для того, щоби виконати якесь конкретне завдання, тому що куди би я не пішла, вони там», — сказала вона в липні, незадовго до того, як утекла з країни, дізнавшись, що її хотіли вбити

Втративши протягом довгих кровопролитних років своїх татів, чоловіків і синів, інші жінки африканського походження, такі як Еступіньян, сміливо перебирають на себе більш активні ролі в захисті своїх громад. Утім ці жінки самі опинилися під прицілом через опір корпораціям та кримінальним організаціям, які прагнуть керувати проєктами з розвитку, видобутком корисних копалин і торгівлею наркотиками на цих територіях.

Колумбія — найнебезпечніша у світі країна для правозахисниць та правозахисників. Згідно з даними Frontline Defenders, 2018 року тут було зареєстровано принаймні 126 убивств. Також, відповідно до звіту ООН від 2018 року, тут проживає 7,8 мільйонів внутрішньо переміщених осіб, – це більше, ніж у будь-якій іншій країні світу. Значну частку жертв складають лідери корінного та сільського населення, проте збільшуються ризики для чорних жінок із західних провінцій, де сконцентроване колумбійське населення африканського походження.

Насильство спрямоване на руйнування соціальної структури, щоби створити слабку громаду, яку можна контролювати соціально, культурно та політично

Данеллі Еступіньян

Після вступу на посаду в серпні 2018 року президент Іван Дуке прийняв план захисту правозахисників/-ць, громадських діячів/-ок та журналістів/-ок через зміцнення спеціалізованих підрозділів поліції та вдосконалення координації між державними органами, а також запропонував винагороду за інформацію про підозрюваних у вбивствах. Дуке стверджує, що протягом першого року його перебування на посаді вбивства громадських діячів/-ок знизилися на 35%, проте люди, які знаходять в зоні ризику, кажуть, що захист держави лишається недостатнім.

Еступіньян, лідерка афроколумбійської правозахисної групи «Proceso de Comunidades Negras» (PCN), одна з найвизначніших активісток Буенавентури — грізного, душного центру, де джунглі стикаються з океаном. Протягом останніх 20-ти років африканське населення Буенавентури зіткнулося з хвилею вбивств, тортур, сексуального насильства та зникнень із боку воєнізованих угруповать, відомих тим, що вони розчленовують своїх жертв у «casas de pique», або на «бійнях».

Багато людей у чорношкірій громаді вважають, що насильство є проявом структурного расизму та дискримінації, спрямованих на те, щоби вигнати їх із прибережних районів, де вони поколіннями живуть у дерев’яних будинках та хатах на палицях, щоб уряд та приватні забудовники могли реалізувати свої плани щодо розширення порту й побудувати там туристичну інфраструктуру.

«Білі та метиси, які [купили нерухомість] у найгірший момент збройного конфлікту і зараз мають великі готелі та хмарочоси з супермаркетами — чому кулі ніколи не потрапляли в них? — запитує Лейла Арройо, іще одна лідерка PCN. — У жодному з цих місць немає знаків «на продаж», але вони є біля будинків наших людей. Що лякає моїх людей, проте не лякає тих, хто сюди переселяється?»

Еступіньян переконана, що «насильство спрямоване на руйнування соціальної структури, щоби створити слабку громаду, яку можна контролювати соціально, культурно та політично». За її словами, жінок вислідковують, щоби не допустити відновлення цієї соціальної структури. Воєнізовані угруповання застосовують феміцид та зґвалтування як систематичні інструменти для контролю своїх територій і залякування населення.

Через погрози урядова Національна служба захисту (НСЗ) призначила для захисту Еступіньян та Арройо тілоохоронців. «Я до цього не звикла. Це втручання, яке в той же час створює психологічну залежність, — говорить Еступіньян. — Ви повністю втрачаєте право на приватність. Вони знають все: якщо я заходжу в супермаркет і купую гігієнічні прокладки, вони знають, що в мене скоро будуть місячні».

Станом на листопад 2018 року НСЗ надавала охорону 3,733 правозахисникам/-цям, проте такі люди заявляють, що ці заходи мають недоліки. Деякі не можуть дозволити собі пальне для автомобілів, які їм надають, їхні бронежилети громіздкі та привертають небажану увагу. Інші заходи, як-от мобільні телефони, виявляються недоцільними у віддалених сільських районах, де немає зв’язку, а кнопки для подачі сигналу про небезпеку не завжди отримують достатньо швидку реакцію поліції для попередження вбивст.

Багато переселенок із чорних громад шукають притулку в Калі, найбільшому південно-західному місті Колумбії. Ерленді Куеро, 44-річна бабуся чотирьох, утекла з Буенавентури 2000 року, після того, як її батька вбили, сама вона зазнала сексуального насилля, а її будинок зруйнували в результаті земельного спору. Зара Ерленді – віце-президентка Національної асоціації переміщених людей африканського походження («Afrodes»).

Одягнена в лимонне поло та джинси, із перев’язаною рожевою хусткою афро-зачіскою, Куеро каже, що вона та двоє її дітей зазнавали постійних погроз, домагань, стеження та проникнень у їхній скромний будинок із червоної цегли в будівлі державного житла на околиці Калі.

Кілька років тому урядові аналітики прийшли оцінити рівень ризику Куеро. Вона каже, що вони інтервювали її у своєму готельному номері протягом години чи двох, проте так і не відвідали її домівку та не проконсультувалися про її ситуацію ні з ким іншим: «Вони просто приїхали і вирішили, що ризиків немає».

Найбільше мені болітиме, якщо вони вбють мого сина, бо я вже пожила, я зробила те, що мала зробити, і я готова. Але якщо вони вб’ють моїх дітей… тобі доведеться жити з провиною, що життя твоєї дитини обірвалося через те, що ти робила

Ерленді Куеро

Влада нарешті призначила їй охоронців, транспортний засіб, бронежилети та телефон, лише коли двоє чоловіків застрелили її брата Бернардо Куеро, поки він у червні 2017 року дивився футбол вдома в місті Маламбо. НСЗ забезпечила Бернардо —  також афроколумбійського лідера та видатного правозахисника —заходами безпеки, але зняла їх за кілька місяців до його вбивства та відмовила йому після проханні відновити їх, вирішивши, що він більше не перебуває під ризиком. Через дев’ять місяців бойовики також вбили сина Бернардо, Ксав’єра Куеро.

21-річний син Ерленді Куеро, Алекс, також став мішенню. Він пережив вогнепальний напад 2016 року та ледве уникнув ножового нападу через два роки, коли від нападника Алекса захистив його пітбуль.

Куеро вважає, що напади були повідомленнями для неї: «Поводься тихо, або ми нанесемо удар по найболючішому місцю». Логіка жорстока, пояснює вона: «Найбільше мені болітиме, якщо вони вбють мого сина, бо я вже пожила, я зробила те, що мала зробити, і я готова. Але якщо вони вб’ють моїх дітей… тобі доведеться жити з провиною, що життя твоєї дитини обірвалося через те, що ти робила».

Франсія Маркес, екоактивістка, яка виграла премію Голдмана, також живе в Калі після того, як її переселили з будинку в сільській місцевості за дві години на південь від міста Ла Тома, коли 2014 року за нею прийшли бойовики.

Маркес каже, що почала отримувати погрози в листах та телефонних дзвінках 2010 року, коли захищала Ла Тому від руйнівного екологічного та соціального впливу незаконного видобутку копалин. Того року вона виграла справу в Конституційному суді Колумбії, який призупинив концесії в регіоні, що належить транснаціональній компанії «AngloGold Ashanti».

«Збройні групи заявили, що оголошують нас воєнним об’єктом, оскільки ми перекрили доступ транснаціональним компаніям і перешкоджаємо розвитку. Якому розвитку? Для кого цей розвиток, якщо в моїй громаді немає чистої води, і ми п’ємо воду, отруєну ртуттю внаслідок гірничої промисловості? — запитує Маркес. — Я можу жити без золота та коштовностей. Я не можу жити без води та їжі».

«AngloGold» заперечила будь-який зв’язок із погрозами Маркес у липні та засудила нещодавній замах на її життя.
4 травня Маркес мала зустріч із іншими чорношкірими лідер(к)ами на фермі, коли озброєні люди відкрили вогонь і закидали їх гранатами. Тілоохоронці, призначені їй державою, відбили атаку, але цей випадок виявив потенційно фатальні недоліки в їхньому протоколі безпеки.

«Один із моїх тілоохоронців поїхав у бронебійній машині переслідувати нападників і залишив мене лежати там… замість того, щоб залишитися й посадити мене в машину, й вивезти звідти, — заявила вона. — Якби прибула ще одна озброєна група, вони би мене вбили».

Багато правозахисників/-ць не виживають після таких нападів. Місяць потому в місті Тіералта вбивці на мотоциклі застрелили ще одну громадську афроколумбійську активістку Марію Хуртадо прямо на очах у її чотирьох дітей. Зображення її тіла з пронизливими криками одного з її синів на фоні широко поширювалися в соціальних мережах. Місцеві активіст(к)и пояснили, що Хуртадо захищала громаду в судовому спорі й нещодавно повідомила про погрози з боку воєнізованих угруповань.

Хоча Маркес і почувається в Калі безпечніше, вона зіткнулася з підвищеними витратами на життя в місті. Вона деякий час продавала сік, тамали й севіче, але була змушена припинити, коли погрози посилилися. Її сім’ї місто видається в’язницею, вона каже: «Мої діти фрустровані, тому що вимушені лишатись усередині, і ми не можемо поїхати додому».

Маркес також стурбована впливом того, що правозахисники/-ці залишають свої громади, навіть якщо роблять це заради їхньої власної безпеки. Це грає на руку агресорам, які прагнуть вигнати їх із дому та послабити їхні громади, каже вона.

Правозахисникам/-цям потрібні рішення, пристосовані до конкретних потреб кожної громади, які дозволять їм залишатися на своїх територіях, додає Маркес. Вона сподівається запустити громадську радіомережу для боротьби з дезінформацією та стигматизацією, яка заохочує насильство проти громадських діячів/-ок, і виступає за посилення спроможності громадської охорони, яка контролює проникнення зловмисників та супроводжує діячив/-ок у їхніх подорожах.

Уряд повинен також працювати над викоріненням корупції, яка підживлює маргіналізацію та експлуатацію африканських громад, а також вбивства тих, що захищають їхні права, говорить Маркес. Держава не повинна допускати, щоби вбивства громадських діячів/-ок лишалися непокараними, додає вона, і повинна припинити виправдовувати їх, висуваючи несправедливі обвинувачення жертв у причетності до наркоторговців чи партизанських рухів.

Війна завжди ґрунтується на мачизмі, патріархаті та бізнесі між чоловіками. Я думаю, що цим чоловікам потрібно перестати бути настільки агресивними в житті та подумати про власну фемінізацію

Франсія Маркес

Хоча вона «хотіла би померти від старості, а не насильницькою смертю», Маркес наполягає на тому, що афроколумбійки «повинні продовжувати», незважаючи на ризики, з якими вони стикаються. Вона переконана, що жінки відіграють ключову роль, оскільки їхній «інстинкт турботи» спонукає їх захищати не лише своїх дітей, але і свою територію, і навколишнє середовище, і свої громади.

«Нам потрібно фемінізувати політику та сповнити людство материнською любов’ю, — каже вона. — Війна завжди ґрунтується на мачизмі, патріархаті та бізнесі між чоловіками. Я думаю, що цим чоловікам потрібно перестати бути настільки агресивними в житті та подумати про власну фемінізацію».

Коротша версія цієї статті раніше була опублікована журналом TIME