29 жовтня 2019
Сміливі жінки, про яких ідеться в цьому матеріалі, – із Луїзіани, США. Усі вони мають за плечима роки фізичного, емоційного та сексуального насильства. У кількох із них стріляли. І вони не завжди отримували необхідну допомогу від системи.
Новий звіт Amnesty International «Розрізнені та нерівні: система правосуддя в Луїзіані (США) не виконує своїх зобов’язань щодо захисту постраждалих від насильства з боку інтимних партнерів» демонструє, як система правосуддя в Луїзіані не забезпечує необхідний захист людей, які пережили домашнє насильство. Реакція влади, що варіюється від недостатньо серйозного сприйняття насильства до затримання самих постраждалих, що попросили про допомогу, часто є неналежною та дискримінативною.
Розповідаючи свої історії, ці жінки дарують іншим віру в те, що впоратися з травмою як від домашнього насильства, так і від системної несправедливості можливо. Вони використовують власний досвід, щоб допомогти решті, і показати, що вихід є.
Це трагічні, але водночас потужні історії, що надихають.
Вони також містять графічні описи насилля, зокрема сексуального.
АНДЖЕЛА
У моєму випадку все почалося зі словесних образ. Я знала свого партнера двадцять років, і він був хорошою людиною. Він почав змінюватися з 2015 року. Після смерті матері він придбав кілька пістолетів, мачете та рушницю.
Він став більш агресивним, не лише зі мною, але і з іншими, а також у соціальних мережах. Я не могла нічого зробити.
Одного вечора на початку листопада все закінчилося фізичним насильством. Ми розмовляли, у якийсь момент бесіда загострилася, і я попросила його піти. Я підійшла до дверей, відчинила їх і сказала, що ми можемо закінчити цю розмову іншим разом. Він схопив мене за капюшон кофти, викинув мене за двері, сів на мене й почав душити. Мені вдалося покликати нашого старшого сина, тож він устав із мене й пішов.
Він вистрелив і сказав: «Поглянь, що ти змусила мене зробити»
Ми були розійшлися, проте почали знову налагоджувати стосунки, коли одного ранку в нас виникла сварка. Я лежала у ванні, коли він зайшов і вистрелив у мене. Я пам’ятаю лише два останні постріли. Я зводжу на нього погляд, і він каже: «Поглянь, Анджі, що ти змусила мене зробити. Ти змусила мене вистрелити в тебе».
Він повернувся з моїм мобільним телефоном, і я сказала йому викликати швидку. Мені здавалося, що я помираю. У мене заніміли ноги. Я ще не зрозуміла, що він вистрілив мені у спину і мене вже паралізувало.
Я пам’ятаю, як мене вантажили в автомобіль швидкої і як я попросила фельдшерку: «Будь ласка, не дайте мені померти, у мене четверо дітей!». Я пролежала в лікарні три тижні. Протягом того часу мене відвідало приблизно 400 людей. Саме тоді я й усвідомила, що маю історію, якою хочу поділитися.
Із того часу я часто виступаю публічно; не лише про озброєне та домашнє насильство, але й про контроль над вогнепальною зброєю та психічне здоров’я. Якщо люди хочуть слухати, я хочу говорити про справді важливі речі.
ЩОРОКУ БЛИЗЬКО 1,1 МІЛЬЙОНУ* УКРАЇНОК СТРАЖДАЮТЬ ВІД ДОМАШНЬОГО НАСИЛЬСТВА.
ВИ МОЖЕТЕ ЇМ ДОПОМОГТИ.
ПІДПИШІТЬ ЗВЕРНЕННЯ ПРО РАТИФІКАЦІЮ СТАМБУЛЬСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ
Я вижила після дев’яти пострілів, але ніколи не скаржилася на те, що мене паралізувало. У мене досі трапляються приступи жалю до себе, але це тому, що я мушу покладатися на інших, у той час як усе, чого мені хочеться, – знову бути мамою. Цього року я співпрацюватиму з центром IRIS, що займається протидією домашньому насильству; я говоритиму з людьми про те, що робити, якщо вони перебувають в аб’юзивних стосунках.
Нам варто не лише спрямовувати людей у правильному напрямку, але й супроводжувати їх на цьому шляху.
ЕЛІЗАБЕТ
Його поведінка змінилася дуже різко. Я знаю, що мала би це помітити, проте коли перебуваєш усередині ситуації, важко поглянути на неї з іншого боку.
Одного дня донька зателефонувала мені в сльозах і розповіла, що мій колишній погрожував ударити її молотком по голові. Я зателефонувала в поліцію, і вони забрали його з будинку, а вже наступного дня я отримала обмежувальний припис.
Через місяць після цього я пішла до судді та попросила його скасувати припис, тому що мені було складно уявити, що цей чоловік може завдати нам шкоди. А потім настало 13 січня – день, який змінив усе моє життя.
Я чула, як поліцейський сказав: «А, це просто випадок домашнього насилля»
Коли мій колишній увійшов до будинку, донька не спала. Я почула сварку. Зайшла до вітальні, щоб спробувати її заспокоїти. Її очі були сповнені страху – вона бачила, що він наближається з пістолетом у руці. Коли я розвернулася, пролунали постріли. Мені вдалося зателефонувати у швидку. Я не могла говорити, тому що моє обличчя було пошкоджене пострілом, але вони відстежили дзвінок. Приїхала поліція, за ними – медики.
Я чула, як поліцейський сказав: «А, це просто випадок домашнього насилля». Він стояв за п‘ять футів від того місця, де я боролася за життя, а моя дитина лежала мертва. У тій ситуації не було нічого «простого».
Моє обличчя довелося повністю відновлювати, оскільки кулі розірвали його на шматки. Я майже місяць пролежала в комі. Прийшовши до тями, я зіштовхнулася з реальністю всього, що трапилося. Мої брат та сестра відмовилися ховати доньку без мене. Мені довелося пройти терапію, щоби навчитися керувати своїми м’язами, але багато чого виправити так і не вдалося. Наприклад, я не можу висякати носа. Мої губи досі не мають чутливості, і якщо я щось їм чи п’ю, я не знаю, що воно занадто гаряче, аж поки в мене не з’являються пухирі. Це щоденна боротьба.
Ми маємо дати людям зрозуміти, що вони в цьому не самотні
Я розмовляла з жінками, які зустрічалися з моїм колишнім, і вони розповіли, що він поводився з ними жорстоко. Якби я знала, що він поводився аб’юзивно з іншими жінками, я би ніколи не впустила його у своє життя.
Уперше розповідати комусь про те, що трапилося, було складно. Це складно щоразу. Проте якщо це змінить навіть одне життя, для мене це має значення. Домашнє насильство – це досі особиста та секретна справа. Ми маємо дати людям зрозуміти, що вони в цьому не самотні.
Я зустрічала жінок та чоловіків, які казали, що моя історія змінила їх. Це дало їм сміливість попросити про допомогу.
ТВАНА
Я була на другому курсі коледжу. Закохалася в дивовижного хлопця, мого чарівного принца. Це були ідеальні стосунки, аж до того самого дня, коли я відчула його долоню на своєму обличчі. Він сказав: «Якби ти не розтуляла свого рота, цього би не сталося, суко».
Із того моменту моє життя перевернулося з ніг на голову. Він застосовував до мене психологічне, емоційне та сексуальне насилля. Він принижував мене, говорив про те, що я маю зайву вагу, він забрав у мене всю мою владу. Я почала сумніватись у собі, у своїй впевненості, у сенсі свого життя. Я багато разів думала про самогубство. Для мене це був спосіб звільнитися.
Спершу я нікому про це не казала. Мені було занадто соромно розповідати комусь про те, через що я проходила; мої родина та друзі його обожнювали. Він ізолював мене від будь-якої підтримки, від тих, кого я любила і хто про мене турбувалися. Канали комунікації з моєю родиною та друзями були обмежені. Він контролював кожен мій крок.
Урешті-решт, я зібралася з силами і розповіла родичці. Вона сказала: «Я вірю в тебе. Ти заслуговуєш на краще. Що я можу зробити, щоби допомогти тобі?».
Я пішла від нього і певний час жила з нею, проте мій кривдник умовив повернутися до нього. Він поклявся, що почне ходити до психолога та на програму з управління гнівом, проте цього так і не сталося. Він говорив правильні речі, щоби повернути мене під свою владу. Я вірила йому всім своїм серцем. Я здалася й дала йому ще один шанс.
Нічого не змінилося. Одного разу він узяв мене руками за шию та почав душити. У нього немовби щось вселилося! Він сказав мені: «Я убю тебе, якщо ти ще раз підеш!». Я розуміла, що можу померти від його рук.
Тієї ночі я молилася перед сном. У моїй голові лунав тихий голос і я знала, що це голос Бога. Наступного ранку я прокинулася, і голос сказав мені: «Сьогодні той день, коли ти підеш». Я не могла повірити в те, що чула! Я сказала йому, що йду на роботу, і поцілувала на прощання. Після цього я сховалася за будівлею навпроти нашого дому й повернулася до квартири за речами, коли він сів у машину. Я так ніколи й не повернулася!
Це був найстрашніший період мого життя. Починати заново без нього було дуже складно, проте я вперто рухалася вперед, узявши за мету жити знову. Я зайняла себе волонтерством у місцевому притулку та виступами проти домашнього насильства в різних непривітних місцях.
Я знову почала будувати стосунки та повернулася до університету. У мене була можливість поділитися своєю історією з групою молодих жінок під час заходу, присвяченому пам’яті тих, що втратили своє життя внаслідок домашнього насильства. Того вечора моя історія вплинула на кількох жінок, і я усвідомила, що вона може надихати й мене саму.
Одна людина не може зробити всього самотужки. Потрібно багато рук і багато голосів
«Товариство метелика» (англ. Butterfly Society) виникло завдяки тому, через що я сама пройшла. Ми низова організація – працюємо, де ми є, і зустрічаємося з людьми там, де є вони. Ми ходимо в перукарні, місцеві школи та церкви. Нашою метою є навчити людей, розширити їхні можливості та залучити спільноту.
Стільки всього ще треба зробити, і лише від нас як команди залежить, чи матимемо ми вплив. Одна людина не може зробити цього самотужки. Щоби виконувати цю роботу, потрібно багато рук і багато голосів.
КІРБІ
У старшій школі я почала зустрічатися з одним хлопцем. За три місяці до випуску я завагітніла, І ми з ним з’їхалися. Уперше він підняв на мене руку, коли я була вагітна. Я хотіла, щоби моя донька мала батька, тож залишалася з ним.
Насильства ставало дедалі більше. Воно було сексуальним, фізичним та емоційним. Ніхто не знали про те, що відбувалося за зачиненими дверима. Він поводився зі мною так, наче я була його річчю.
Я отримала перший обмежувальний припис, коли він з’явився в моїй квартирі після того, як ми розійшлися, штовхнув мене й почав душити. Наступний я отримала за чотири роки, проте врешті відмовилася від нього, оскільки мене було нікому представляти [в суді], і я боялася його погроз.
У поліції до мене поставилися як до божевільної, істеричної та неконтактної людини
У червні 2017 року я прокинулася від того, що він сексуально домагався до мене в моєму ж ліжку. Я сказала йому, що це зґвалтування. Він відповів, що зараз покаже мені, що таке справжнє зґвалтування. Він кинув мене на ліжко, я замахнулася на нього й сильно його вкусила. Він знову заліз на мене й почав душити. Зайшла моя донька й стала кричати, щоб він перестав.
Мені вдалося зателефонувати в поліцію. Вони поставилися до мене як до божевільної, істеричної та неконтактної людини, тому що я не хотіла вкотре повторювати те, що вже й так розповіла чотири рази різним чоловікам. Згідно з поліцейським звітом, я відмовилася писати заяву, проте в мене про це взагалі не запитували. Вони сказали, що я мушу вирішити, чого хочу: висунути обвинувачення про незаконне проникнення чи щоби вони викликали тих, хто займаються оформленням зґвалтувань.
Один поліцейський поспілкувався з моєю донькою, а потім сказав мені, що мого чоловіка арештовують за домашнє насильство та побої з удушенням на основі її свідчення. Вони сказали мені: «Просто підпишіть цей документ, мем, мені набридло з вами няньчитися».
Я зустрілася зі своїм консультантом, аж одразу після цього отримала інформацію від органів опіки, що на мене поскаржилися, бо я допустила, щоб мої діти стали свідками домашнього насильства. Мені наказали отримати захисний припис на себе та дітей. Під час слухання йому надали право відвідин під контролем сторонніх осіб і зобов’язали пройти 26-тижневі курси з попередження насильства в сім’ї. Поки він проходив ці курси, його арештовували чотири рази, проте він усе одно отримав сертифікат про їх закінчення.
Я готова боротися з ним до останнього!
Після цього він вирішив подати заяву на одноосібну опіку над дітьми. Чим ближче дата слухання, тим більше я боюся, що він уб’є мене з дітьми і втече до іншої країни. Раніше в нього був АК-47 та «глок», вони завжди були заряджені. Я не знаю, чи здав він свою зброю. Певне, просто ховає її в гаражі. Проте я налаштована боротися з ним до останнього!
У церкві Байо організували групу для жінок, що пережили насильство, саме там я вперше порушила свою мовчанку. Наразі я кваліфікована фасилітаторка.
Я – співзасновниця «Голосів Аркадіани» (англ. VOICES of Acadiana), організації, яка здійснює адвокацію на користь постраждалих від домашнього насильства.
Я виступила з промовою перед 150-ма жінками і поділилася своєю історією домашнього насильства. Коли ці жінки встали й зааплодували мені, це було надзвичайне відчуття – мені здалося, що мої кайдани нарешті порвалися.
ТІФФАНІ
Я зустріла свого першого кривдника, коли мені було 14 років. Пішовши від нього, я почала зустрічатися зі щеодним хлопцем. Спершу насильство було не фізичним, а психологічним. Він соромив мене чи змушував мене почуватися неповноцінною перед іншими людьми. Проте доволі швидко насильство переросло зі словесного у фізичне. Одного разу, коли я була на сьомому місяці вагітності, він бив мене до тих пір, поки я не опинилася на підлозі, скрутившись клубком.
Поки я лежала в лікарні у зв’язку з пологами, він перевів у готівку чек моєї мами та купив на ці гроші наркотики для продажу. Ми затримували виплату оренди, тож власник квартири виніс усі мої речі на вулицю й залишив їх там.
Він змусив мене повірити, що він був єдиною людиною, яка коли-небудь мене полюбить
Нарешті я наважилася: я не збиралася повертатися. Йому вдалося вистежити мене. Він з’явився в мене на порозі, і все почалося спочатку. Я була психологічно розбита. Він змусив мене повірити, що він був єдиною людиною, яка коли-небудь мене полюбить.
Коли я була на сьомому місяці вагітності, виношуючи свою шосту дитину, він наставив на мене пістолет. Я побачила великий спалах світла, а потім мою щелепу смикнуло. Я побачила свою сорочку. Вона була червона. Лікарі пояснили мені, що постріл не вбив мене лише тому, що він зарядив пістолет кулями неправильного калібру.
Поліція пригрозила посадити мене, якщо я не скажу, хто в мене стріляв
Поки я сиділа на ґанку, стікаючи кров’ю з кульового отвору в моїй щелепі, приїхала поліція; вони пригрозили посадити мене, якщо я не скажу, хто в мене стріляв. Я назвала ім’я свого кривдника, проте пізніше відмовилася від свого свідчення, оскільки була налякана, і сказала прокурору, що вистрілила в себе сама. Вони зняли з нього всі звинувачення, проте він усе одно сів у в’язницю на три роки через порушення випробувального терміна попереднього правопорушення.
Я перенесла шість операцій, проте й досі живу з фізичними наслідками кульового поранення, а також із травмою. У мене діагностували посттравматичний стресовий розлад. Мене трусить у натовпі, я завжди шукаю вихід. Я більше не можу читати книжки, оскільки не можу запам’ятовувати інформацію, ніяк не можу зосередитися. Мої діти страждають.
Для жінок у такій ситуації важливо почути когось, хто їх розуміє
Не зважаючи на все, що сталося, я маю намір підвищувати обізнаність щодо домашнього насилля. Я розмістила відео на Facebook, на ньому я плачу, але мені хотілося розповісти людям, через що я пройшла. Я не усвідомлювала, як багато людей його переглянуло, проте двері почали відчинятися. Я маю багато публічних виступів; мене навіть попросили розповісти свою історію у форматі театральної постановки.
Для жінок у такій ситуації важливо почути когось, хто їх розуміє. Багато людей можуть сказати: «Ти така дурна, не треба було до нього повертатися». Вони не розуміють, яку владу кривдник має над своєю жертвою.
БРЕНДІ
Ми одружулись у 18, народили трьох дітей і були разом майже 15 років. Тоді я не розуміла, що перебуваю в аб’юзивному шлюбі.
Після того, як ми розлучилися, він завжди знав, де я. Одного разу моя колега написала мені: «Він сидить у своїй корпоративній машині, припаркованій вниз по вулиці». До мого офісу мене супроводила поліція.
Я отримала захисний припис щодо нього. Через кілька тижнів після того він залишив у сумці для памперсів наших хлопчиків відрізану свинячу ногу з запискою, у якій сказав, що хлопчики хотіли лишити її на пам’ять. Він був на полюванні та відрізав ногу. Вона була вся в крові.
Тоді я не розуміла, що перебуваю в аб’юзивному шлюбі
Незважаючи на захисний припис, він переслідував та домагався до мене. Я все ще була занадто налякана, щоби зателефонувати в поліцію. Він увірвався в мій будинок і погрожував убити себе, убити інших людей. Я почала нові стосунки, і це лише погіршило ситуацію. Ті перші кілька років після того, як я пішла від нього, були пеклом. Я не знала, що можу поновити свій обмежувальний припис, тож термін його дії сплив.
Після двох шлюбів і двох розлучень мій колишній знову заручився. Його нова наречена подала на захисний припис, тому що він чинив над нею насильство, і вона боялася за своє життя. Вона запитала в мене, чи погоджуся я прийти на слухання та свідчити про попереднє насильство.
Вона також звернулася до його другої та третьої дружин, тож ми прийшли разом як об’єднаний фронт. Коли він почув про те, що на слуханні будемо ми, а також ще двоє свідків, він відкликав своє клопотання про взаємний захисний припис.
Мій колишній роками був агресивний щодо моїх дітей, і, бачачи посилення насилля щодо інших жінок, я розуміла, що моїм дітям потрібен захист. Я зустрілася з юрисконсультом у «Будинку віри» (англ. Faith House), і ми разом подали клопотання про одноосібне право опіки. Проходити через це знову було травматично, проте суддя ухвалила рішення на мою користь, тож наразі я маю одноосібне право опіки над своїми дітьми та постійний захисний припис для нас усіх.
Із тих пір я співзаснувала «Голоси Аркадіани» (англ. VOICES of Acadiana). Наша мета полягає в адвокації на користь постраждалих від домашнього насильства через активну роботу в напрямку системних змін, просвіти та підвищення обізнаності щодо домашнього насильства, а також роботі з людьми, що пережили насилля, аби попередити повторення насильства.
Використовувати свій голос, щоб зруйнувати стіну мовчання навколо теми домашнього насильства було складно, але воно було того варте, аби повернути собі своє ж життя!
*Дані ООН. Джерело.