Amnesty International India
Авторка: Шама Накушбанді, британська адвокатка кашмірського походження, яка проживає в м.Торонто, Канада. Авторка книги «The White House», переможиця в номінації «Кращий роман» від британської стипендіальної ініціативи для молодих авторів Brit Writers Awards.
Як і багато інших, я не чула жодних новин від своїх близьких у Кашмірі з того часу, як Індія звільнила регіон від туристів та заповнила його тисячами додаткових військових. З того часу, як регіон було відрізано від усіх засобів зв’язку із зовнішнім світом. Тільки кашмірці можуть зрозуміти, як впливають на людську психіку десятиліття мілітаризації, та страждання яких масштабів провокуються постійною жорсткістю людей. Але те, з чим я зіштовхнулась, може врізатись в память навіть тим, хто лише час від часу навідує регіон як сторонні спостерігачі/-ки. Почуття, які викликає Кашмір, можна описати як прогулянку красивим цвинтарем – це місце, де відчуття втрати зустріне тебе в кожній оселі.
Спостерігаючи за тим, що перенесли кашмірці та чого вони продовжують зазнавати, багато туристів/-ок, у тому числі і я сама, розділили з ними їхній колективний біль. Те, що ми побачили, є жахіттям за стандартами будь-якого демократичного суспільства. Уже 40 днів Кашмір ізольований від каналів зв’язку і досі жодному голосу не було дозволено покинути межі Кашмірської долини. Як би я не хотіла відключитись від ситуації, я не можу. Не можна залишатися нейтральною, коли ти стала свідком злочину. Саме цей неприборканий біль продовжує підточувати зсередини будь-яку ідентичність, яку я можу приміряти на себе поза межами Кашміру. Як писав Нельсон Мандела: «Свобода неподільна». Після нещодавнього відключення Кашміру від зв’язку саме ця ментальна травма стала останньою ниткою, яка поєднує Кашмір із зовнішнім світом. Одного вечора під час прогулянки я подивилась у небо і зрозуміла, що плачу. Апатія й забуття будуть розцінені як співучасть. Навіть моя скорбота – це нагадування про тих, хто позбавлені права на неї.
Це може здатися дивним, але я не одна така. Тисячі кашмірців по всьому світу почувають себе пригніченими через власну безпорадність. Тісні зв’язки між членами спільноти та розповсюдженість насильства в повсякденному житті призвели до того, що навіть кашмірці, які народилися та виросли за межами регіону, відбивають у своїй свідомості химерне відчуття конфлікту, яке передається їм через родичів, що досі мешкають у Кашмірі. Для багатьох із нас уже щоденним ритуалом стала перевірка телефонів, оновлення соціальних мереж та новинних стрічок у пошуку будь-яких ознак життя, що прорвались крізь завісу інформаційної блокади. На відеозаписах, що просочились у мережу, ми дивимося на масові протестні акції, які зіштовхуються з неперервним вогнем, обурливі записи викрадення дітей солдатами під час нічних рейдів, докторів, яких забирають у військові машини лише за те, що вони сказали щось про гуманітарну кризу. Це дійсно розбиває сердце. Це люди, з якими ми разом проводили час, ділили житло та жили в одних громадах. Звичайні люди, які не заслуговують на те, щоб їх використовували в бездушних та необ’єктивних заголовках іноземних новинних стрічок. Наразі вже викриті факти про тисячі кашмірців, зниклих безвісти та затриманих без повідомлення причин. Серед них є навіть десятирічні діти, загублені в лабіринтах індійської тюремної системи. Декілька тіл підлітків були виставлені на публічний огляд – переламані, зі слідами жорстоких тортур, немов гротескне попередження іншим. І знову можна процитувати Нельсона Манделу: «Найглибше душа суспільства проявляється в тому, як воно ставиться до власних дітей».
Упродовж років я слухала багатьох розумних людей, які обговорювали Кашмір, і глибина їхнього нерозуміння проблеми дивувала та засмучувала мене. Це конфлікт, у якому за оцінками правозахисних груп вбито більше 100 тис. людей та ще майже 10 тис. «зникли». Упродовж останніх трьох десятиліть активних бойових дій щодня гине 6-10 людей. 2011 року розслідування виявило масові поховання по всьому Кашміру. Тортури стали систематичним та розповсюдженим явищем, кожен шостий кашмірець став жертвою настільки жорстоких тортур, що навіть прочитавши про них ви заплачете. Масові зґвалтування та злочини на сексуальному грунті досі використовуются як зброя. Серед населення регіону розповсюджені депресія та посттравматичні розлади. 10 із 1000 кашмірців, переважно люди у віці від 16 до 25 років, намагалися покінчити життя самогубством протягом останніх років безладів.
Якщо Індія стверджує, що Кашмір – невід’ємна частина країни, то держава повністю провалила свою функцію відповідальності за життя людей, які там мешкають. Найпомітнішою рисою цього завжди була повна відсутність діалогу, тотальне нехтування руйнівними наслідками конфлікту на покоління кашмірців та історії про насильство, переслідування та відчай, які ніби повторювалися за підручниками та стали визначальними для всього молодого покоління, що встало на боротьбу за свободу в останні роки. Незважаючи на те, що в регіоні розміщується майже мільйон індійських військових та попри роки мілітаризації, там досі не спостерігається примирення, покращення чи спроб вирішення конфлікту.
Несправедливість розповсюджена в регіоні та лютує на повну силу. Вона уособлена в таких непохитних людях, як Парвіна Ахангар, матір, яка заснувала «Асоціацію зниклих безвісти» після того, як її 17-річного сина викрали сили безпеки 1990 року. Із того часу вона нічого не знає про його долю. В останні десятиліття, після того, як уже навіть армія публічно визнала очищення Кашміру від повстанських бойових груп, постійні вибухи громадського обурення досі зіштовхуються з неконтрольованою жорстокістю та залякуванням. Проти беззбройних цивільних людей використовують пневматичну зброю, яка за один раз вистрілює 600 металевих кульок, що розлітаються із великою швидкістю. Ця зброя відповідальна за вбивство десятків людей, а засліпила та скалічили вона тисячі, серед них були і діти, у тому числі одна 20-місячна дитина. Мохамед Ашраф, який і сам отримав поранення від 635 металевих кульок та став одним із засновників «Фонду постраждалих від пневматичної зброї», створеного після масових засліплень пневматичною зброєю 2016 році, так описує жертв цих дій: «неначе живі мерці, без емоцій та цілей».
Минулого року ООН випустила свою першу доповідь про ситуацію з правами людини в Кашмірі. У доповіді були підкреслені структурна неможливість доступу до правосуддя та системна безкарність представників сил безпеки за порушення прав людини, яка стала можливою завдяки колоніальним законодавчим актам «Про особливі повноваження збройних сил в Джамму та Кашмірі» від 1990 року та «Про громадську безпеку в Джамму та Кашмірі» від 1978 року. Комендантська година, відрізання зв’язку та тиск на ЗМІ стали, на жаль, частиною щоденного образу життя, а це ще сильніше зменшує й без того малу ймовірність зворотного зв’язку від регіону та надходження актуальної інформації про поточний стан речей.
Насправді сутність проблеми дуже проста, хоча визнання цього може бути незручним для національної гордості: люди не повстають з любові до смерті. Система пригнічення породжує неминучий бунт. «Коли людину позбавляють права на те життя, якого вона прагне, у неї не залишається іншого виходу, окрім як жити поза законом». Наразі кашмірці залишаються найбільш замовчуваною, маргіналізованою та невірно відображеною на міжнародній арені національною групою. Як ми тоді можемо дивуватися тому, що повчання про участь та розвиток нічого не значать для людей, які поколіннями виростали у військовому таборі та все своє життя проживають під прицілом?
Я не відчуваю жодної ворожнечі по відношенню до Індії. Я зростала серед індійців, жила в індійських домах, працювала разом з індійцями та навіть долучилась до державних індійських ініціатив. З іншого боку я знаю, що сила Індії – у її різноманітті. Навіть сьогодні я співчуваю сотням та тисячам індійських солдат, розміщених у Кашмірі, які досі використовуються як знаряддя в цьому антигуманному конфлікті (не будемо забувати і про їхні страждання, які відображаються у високому рівні самогубств та вбивств серед військовослужбовців у регіоні). Але те, що я там побачила, переслідує мене. І повинно переслідувати кожного індійця, кожну людину по всьому світу. Немає нічого благородного у патріотизмі, який використовується для виправдовування знущань та придушення цілого народу. Додає драматизму до трагедії й те, що саме нація, яка колись сильно постраждала під тиском колоніалізму, зараз захищає такі самі практики та апарат насильства проти власних громадян/-ок. У сучасній Індії не можна не повторювати: «Бути вільним – означає не лише скинути з себе чужі кайданки, але й жити поважаючи та підсилюючи свободу інших».