16 квітня 2020
Простір для прав людини збільшується завдяки активістам і активісткам
У 2019 році збільшились загрози для міжнародної правозахисної системи: запобіжники поступово втрачають ефективність, а до доброчесності структур, які традиційно вважалися захисниками прав людини у регіоні, зокрема до міжнародних та регіональних установ та урядів, виникає все більше запитань. Крім того, Росія і Китай — ключові політичні й економічні гравці у Центральній Азії та Східній Європі — прагнули ще більше підірвати міжнародні стандарти у сфері захисту прав людини та діяльність організацій, покликаних ці права захищати.
Такі тривожні тенденції існують в більшості регіонів світу. У Східній Європі та Центральній Азії численні уряди в регіоні почали чи продовжили масштабний наступ на права людини: такі права як свобода висловлювань, свобода об’єднання чи мирних зібрань регулярно обмежувалися, економічні та соціальні права ігнорувалися, біженців залишалися без допомоги або передавалися в юрисдикції, де вони були в небезпеці, а дискримінація жінок, етнічних та інших меншин та вразливих груп тривала й далі.
Разом з тим, звичайні люди в регіоні, як і по всьому світу, долучалися до мирних протестів, щоб вимагати дотримання своїх прав людини, а також більш гідного життя для себе та своїх спільнот — часто наражаючи себе на серйозну небезпеку. Особливо помітними серед протестів були голоси жінок, антикорупційних та екоактивістів та активісток. Серед питань, які спонукали людей протестувати у Східній Європі та Центральній Азії, – це і погіршення рівня життя, примусові виселення та фальсифікації виборів.
Від Білорусі до Казахстану право на свободу зібрань було жорстко обмежено: за рідкісними винятками для організації будь-якого вуличного протесту потрібно було отримати офіційний дозвіл, а навіть одноосібні демонстрації часто вважалися «незаконними». Мирні протести розганяли з допомогою поліційного насильства, а організаторів та учасників притягували до кримінальної відповідальності по всьому регіону від Азербайджану до Росії.
Жодна країна в регіоні не уникла наступу на свободу слова. Так, в Україні, де хоч й існує плюралізм думок у медіа, відбулися численні напади на журналістів, які в більшості випадків не розслідували ефективно. Водночас у Туркменістані влада навіть заборонила людям виїжджати за кордон, щоб запобігти «наклепам» на рідну країну.
Не менше постраждала й свобода об’єднань. Зокрема, в Таджикистані громадські організації побоювалися, що нові повноваження, які отримало Міністерство юстиції в контексті звітування цих організацій, будуть використані міністерством, щоб змусити критиків влади мовчати. В Узбекистані тривали економічні й інші реформи, але разом з тим продовжували відбуватися тортури та інші форми нелюдського ставлення, а організації, які з цим боролися, зазнавали труднощів з юридичною реєстрацією через бюрократичні перешкоди. На судові системи в різних країнах, таких як Молдова та Вірменія, здійснювався політичний тиск. У Киргизстані суди залишили в силі обвинувальний вирок та довічне ув’язнення етнічного узбека, правозахисника Азімяна Аскарова, якого несправедливо ув’язнили за його правозахисну діяльність з 2010 року. Дискримінації, переслідувань, а часом і насильства, зазнавали також деякі етнічні меншини, лесбійки, геї, бісексуальні, трансгендерні та інтерсекс-люди (ЛГБТІ), окремі релігійні групи, такі як Свідки Єгови, та люди з інвалідністю, в тому числі внаслідок психічних захворювань. Поширеним залишалося домашнє насильство, зокрема щодо жінок і дітей, а також гендерно зумовлене насильство.
Міжнародним і регіональним організаціям, які мають захищати та забезпечувати дотримання прав людини, не вдалося ефективно боротися з цими небезпечними тенденціями. Наприклад, в результаті дипломатичної угоди в Раді Європи до ПАРЄ повернулася російська делегація. Це відбулося за п’ять років після того, як право голосу Росії було призупинено через нелегальну анексію Криму, попри те, що не відбулося жодного прогресу в питаннях, через які й було застосовано санкції. Ставлення до цього рішення виявилося дуже неоднозначним: так, деякі представники російської правозахисної спільноти вважали його зрадою ключових цінностей Ради, в той час як інші вітали продовження співпраці Росії з Радою Європи та можливість для росіян звернутися по допомогу до Європейського суду з прав людини.
Росія тим часом створила небезпечний прецедент у регіоні, продовжуючи знецінювати саме поняття прав людини. Законодавство цієї країни про «іноземних агентів» та «небажані організації» систематично використовувалося проти правозахисників та інших НУО паралельно з кримінальним переслідуванням та дискредитаційними кампаніями у контрольованих урядом ЗМІ. Російська влада додатково погіршила ситуацію, прийнявши нове законодавство, за яким статус «іноземних агентів» може поширюватися на фізичних осіб, зокрема блогерів і незалежних журналістів.
Хоча в інших країнах регіону не приймали законів, які безпосередньо спрямовані на дискредитацію правозахисників, їхня робота залишалася надзвичайно небезпечною. В Узбекистані влада продовжувала утиски та стеження за громадськими активістами. Особливо страшним моментом стала примусова передача в психіатричну лікарню блогерки, яка висвітлювала протест. У Таджикистані тривали залякування юристів та погрози їм безпідставним затриманням, тортурами та іншою нелюдською поведінкою, що лише підкреслило ту небезпеку, в якій працюють правозахисники та правозахисниці. Переслідування будь-яких незгодних голосів у Туркменістані фактично унеможливило правозахисну роботу всередині країни.
На додачу, невирішені конфлікти по всьому регіону й надалі блокували здоровий розвиток та стримували регіональну співпрацю. Як наслідок, страждали всі регіони, де такі конфлікти відбуваються: Абхазія, Крим, Донбас, Нагірний Карабах, Південна Осетія / регіон Цхінвалі та Придністров’я. На відокремлених територіях Південної Осетії / регіону Цхінвалі й Абхазії тривають спроби російських сил та де-факто влади фізично обмежити свободу пересування між цими територіями та рештою Грузії, що негативно вплинуло на рівень життя, а також економічні, соціальні та культурні права місцевих мешканців.
Попри цю сумну картину, у Східній Європі та Центральній Азії, як і в решті країн світу, головну роль взяли на себе люди. Ще більше звичайних громадян, ніж у попередні роки, вийшли на вулиці по всьому регіону. Вони прагнули притягнути владу до відповідальності за несправедливість, вимагали права бути почутими та самостійно обирати своє теперішнє та майбутнє, права на свободу висловлювань та мирні зібрання, а також гарантій кращого життя для себе та своїх спільнот в умовах зниження стандартів життя, дискримінації та економічної й соціальної нерівності. Вони також закликали до чистішого довкілля, доступної охорони здоров’я, гендерної рівності та ефективних заходів для боротьби з домашнім насильством. Свободу мирних зібрань у багатьох країнах продовжували жорстоко придушувати, але люди на вулицях продемонстрували, що розуміють, яке це має значення, і готові сміливо боротися за цю свободу.
Тисячі людей зібралися у Грузії, у Тбілісі, через заморожений конфлікт із Росією та невиконані обіцянки влади щодо виборчої реформи. Їх не злякала жорстка реакція поліції, включно з використанням водометів. В Азербайджані мирні протестувальники в Баку не відступили, попри брутальне придушення будь-якої політичної незгоди. Не відступили й жінки, які вимагали від влади підзвітності та ефективних заходів для боротьби з домашнім насильством.
У Молдові люди виходили на мирні протести як у зв’язку з серйозними політичними змінами, так і з власною політичною метою. Завдяки довгим рокам неослабних зусиль активістів і активісток у Кишиневі відбувся найбільший в його історії ЛГБТІ-марш, який ефективно захистила поліція. Те саме стосувалося й України, де найбільший Прайд у Києві став вже не тільки проявом сміливості, а й справжнім святкуванням для учасників та учасниць, що стало можливим завдяки роботі поліції, яка ефективно захистила захід від опонентів. В обох країнах після виборів відбулася мирна передача влади. Попри збройний конфлікт на Донбасі, у президентських виборах в Україні взяли активну участь представники усіх груп населення, завдяки чому відбулась значна зміна політичних еліт.
В інших країнах про передачу політичної влади навіть не йшлося, і люди відреагували на це вуличними протестами. В Росії на вулицю вперше за багато років вийшли численні мирні протестувальники, засуджуючи не лише сфальсифіковані вибори в Москві та зловживання в системі кримінального правосуддя — інструменту переслідування незгодних, — але й посилення онлайн-цензури, корупцію та шкідливу для екології діяльність. У Казахстані все більше людей брали участь у протестах, на що все жорсткіше реагувала влада. Сама кількість протестувальників свідчила про незадоволення людей достроковими виборами, якими Нурсултан Назарбаєв скористався, щоб передати президентство Касиму-Жомарту Токаєву, при цьому залишивши за собою ключові повноваження. На виборах не було справжньої конкуренції, і громадяни протестували у відповідь більш творчо й натхненно, ніж будь-коли раніше. В Узбекистані, де вуличні протести, за винятком окремих одноосібних, практично припинилися після Андижанського розстрілу 2005 року, низові протести відродилися через проєкти міської забудови у столиці Ташкенті та деяких інших містах. Багато з цих проєктів були заплановані у традиційних махаллях (місцевих районах). Власники й орендарі будинків скаржилися, що їх не попередили про виселення вчасно, не запропонували належного альтернативного житла та відповідних компенсацій.
У цих протестах й ініціативах все більш активну участь брали жінки та молодь. Як не дивно, прагнення до справедливості, підзвітності та дотримання прав людини залишається сильним як у нового покоління, так і серед тих, кому раніше не давали можливості висловитися. Завдяки людям простір для прав людини у Східній Європі та Центральній Азії розширюється.
Повний текст доповіді наглійською доступний за посиланням