11 лютого 2020 року
Чотири роки тому в цей день співробітники ФСБ увірвалися в будинок до кримськотатарського правозахисника Еміра-Усеїну Куку, провели в нього обшук, закували його в наручники і відвезли до ізолятора. У листопаді 2019 року його засудили до 12 років колонії суворого режиму за обвинуваченнями в участі в організації Хізб ут-Тахрір (що заборонена як «терористична» в Росії, але дозволена в Україні). Разом із ним до багаторічного ув’язнення були засуджені ще п’ять кримчан: Муслім Алієв, Енвер Бекіров, Вадим Сірук, Арсен Джеппаров і Рефат Алімов.
У річницю арешту Еміра-Усеїна його дружина Мер’єм написала цей відкритий лист.
11 лютого 2016 року став днем, який ніби катапультував усіх нас в інший всесвіт, повністю змінив життя в нашій родині. Це був страшний холодний день, з самого раннього темного ранку, з самого початку, коли співробітники ФСБ почали виламувати нам двері, коли вони заковували Еміра в наручники, коли вони клали його на підлогу, коли вони вламувалися з автоматами в кімнату, де спали діти, було дуже холодно і вогко.
Зламані двері бились об стіну, вони ніяк не зачинялися, холод, бруд, сторонні страшні люди, які перевернули весь будинок.
Емір весь день провів у наручниках. У наручниках він розбирав для обшуку диван, я запитала його: «Навіщо ти робиш це сам, це ж дуже боляче». Він відповів мені: «Якщо ти хочеш, щоб диван залишився цілим, краще я зроблю це сам». Ті, хто проводили обшук, навіть посміялися.
У нас невелика пасіка, широкі будиночки для бджіл, накриті металевою кришкою, досить важкі, він у наручниках відкривав кожен ящик, щоб його можна було оглянути зсередини. З одного вулика попри холод вилетіла бджолина сім’я, бо її потривожили.
Все, що відбувається було абсурдом. Зараз я сприймаю це навіть з гумором.
Того дня мені сказали: «Увечері ви «офонареете»». Я попросила пояснити, що це означає. Мені відповіли: «Самі зрозумієте». І відвезли його. Із тих пір минуло чотири роки.
Коли його заарештували і потім, протягом усіх цих чотирьох років, коли мене і дітей зустрічали на вулиці – наші сусіди, колеги Еміра, не тільки кримські татари, – усі з подивом запитували, як так сталося. Тоді, кілька років тому, усі очікували підйому, розквіту, але ось у них на очах добропорядного сім’янина по абсурдній справі посадили до в’язниці. Йому як і раніше всі передають слова підтримки, для нього це щастя, що ніхто з колег і сусідів не вірить у цю брехню.
Коли почалися переслідування, багато кримських татар згуртувалися – морально, словом, ділом – навколо тих, хто опинилися в такій же біді, що і я. Це знайомо, на жаль, нашому народу
Коли почалися переслідування, багато кримських татар згуртувалися – морально, словом, ділом – навколо тих, хто опинилися в такій же біді, що і я. Це знайомо, на жаль, нашому народу. Цей шлях уже пройшли попередні покоління, наші дідусі, батьки Еміра – вони пізні діти, його батькові було 12, а матері — чотири, коли їх депортували. Такий біль пов’язує абсолютно. 1944 року нас обмовили як зрадників, усіх — дітей, матерів, людей похилого віку, — поки чоловіки були на фронті. Зараз знову піднялася хвиля брехні, і зараз усі чудово розуміють, що ця несправедливість стосується всього нашого народу. Нам, онукам і дітям засланих, це близько і знайомо.
Але у школі, де навчаються наші діти, як і в основному в Ялті, татар небагато — більшість дітей росіяни, їхні батьки дуже вітали Кримську весну. Учителька, яка вела старшого сина Бекіра і до якої потім я віддала молодшу дочку Сафіє, теж.
Для неї те, що з нами сталося, було великим розладом – вона ж знала нас як батьків, бачила нашу сім’ю. Уже після того, як усе сталося, я побачила одного разу, як вона обіймає й цілує в маківку голови наших дітей. Коли до Бекіра після школи в березні 2016 року підійшов співробітник ФСБ, ми з адвокатом вирішили притягнути до відповідальності того, хто посмів прийти до дітей у школу, але замість цього інспектор у справах неповнолітніх взявся за нас, вимагав довідки зі школи. Наша вчителька з дуже великим розумінням поставилася до ситуації – і на нас, і на дітей вона написала такі характеристики, що у мене сльози навернулися, коли я це читала. «А я не написала нічого того, чого немає, описала вас такими, які ви є», — сказала вона мені потім.
Діти, звичайно ж, втратили дитинство – 11 лютого 2016 року все відбувалося на їхніх очах. Вони були свідками і першого обшуку, і судів — тільки на перший суд ми їх не пустили, тому що чекали, що все закінчиться і що Емір повернеться додому. Діти їздили на кожне побачення, вони навіть не питали, коли тато повернеться.
У січні цього року ми поїхали на побачення з Еміром у Новочеркаськ. Емір не бачив їх рік – до цього побачення були навіть веселі, ми могли посміятися, перебирали домашні справи. А тут побачення було зовсім інше, він був у шоці, як змінилися і виросли діти, він з них очей не зводив. Я ледь стримувала сльози. Я сподівалася, що він до цього вже звик, але ні.
Емір завжди був активною людиною. Він встигав і працювати, і будинком займатися, і бджолами, і дітьми. Я взагалі не пам’ятаю, щоб за десять років, які ми прожили разом, мій чоловік приліг відпочити. Він допомагав усім і в усьому, чого б це не стосувалося – прибратися на кладовищі, біля мечеті, на толоках, він завжди нібито чекав, що його покличуть допомагати. Його знали всі у великій Ялті.
Після першого обшуку 20 квітня 2015 року Еміра дуже побили. Я говорила йому: «Тобі, може, варто виїхати». Він подивився на мене так здивовано, немов питаючи, як я можу виїхати, я хіба зробив щось погане
Після першого обшуку 20 квітня 2015 року Еміра дуже побили. Я говорила йому: «Тобі, може, варто виїхати». Він подивився на мене так здивовано, немов питаючи, як я можу виїхати, я хіба зробив щось погане, хіба я в чомусь винен. Він був упевнений, що за ним нічого негожого немає. Він розумів, звичайно, що може статися щось недобре, але не до такої міри – нам, звичайним, простим людям, складно було уявити, яких масштабів можуть бути порушення прав людини, з якою легкістю можна навісити ярлик «терорист».
Але як би не намагалися навісити цей ярлик, він ніколи не приживеться. На прикладі свого чоловіка я можу говорити про всіх заарештованих, за ці роки ми поріднилися з їхніми сім’ями, нас об’єднала ця нова реальність, коли наших братів, чоловіків і батьків заарештували. Усе це сім’ї на зразок нашої, де батько, глава сім’ї –порядна, активна людина, яка поплатилася свободою за свої переконання. Кожен міг перевірити це. Будь-яка людина з вулиці в Ростові-на-Дону, де йшов суд, могла зайти на відкрите судове засідання, посидіти 15 хвилин і все зрозуміти — що це за люди і за що їх судять.
На жаль, зараз несправедливість відбувається не тільки в Криму, подивіться стрічку фейсбуку — вона рясніє новинами про судові засідання і арешти. Москва, Башкирія, Татарстан. Скільки лише в Москві було розглядів – і по мітингах, і по екстремізму. Усе це, на жаль, схоже з нашою справою, коли людину позбавляють права на вільне висловлювання. Як говорив Емір, йому і його товаришам пред’явили обвинувачення у думкозлочині. Це стосується всіх цих справ, люди не вчинили нічого поганого, нікого не образили навіть словом. Але думки – уже злочин.
Я б хотіла сказати всім, хто мене прочитає, щоб вони не мовчали, бачачи несправедливість по відношенню до іншої людини, адже ця ж несправедливість може торкнутися кого завгодно.
Я б хотіла сказати всім, хто мене прочитає, щоб вони не мовчали, бачачи несправедливість по відношенню до іншої людини, адже ця ж несправедливість може торкнутися кого завгодно
Дуже хочеться, щоб у цій країні життя людське і людська свобода були ціннішими. У кожної людини повинна бути можливість бути вільною, без усякого побоювання користуватися своєю свободою. Я говорю про чоловіка, але я знаю його як людину, від якої ніколи не йшло ніякого зла, але який завжди був вільним. Уся його діяльність, усі його бажання були про свободу – жити на своїй землі, на землі своїх предків, жити зі своєю сім’єю і жити так, як він вважає за потрібне, жити за своєю релігією, за своєю культурою. І солідарність усіх навколо з ним і нами – це оцінка його способу життя.
Ми отримуємо десятки листів солідарності. Коли я була в Києві, я зайшла в офіс Amnesty International подякувати всій команді за ці листи і листівки — це було просто щось таке чарівне, це була нереальна сила і підтримка з боку абсолютно незайомих людей, які пишуть такі добрі слова. Діти дивуються: «Чому нас так люблять, чому?». Еміру теж приходили великі бандеролі листів, спочатку йому їх не давали, але коли етапували до СІЗО, видали відразу ж величезну пачку. На кожному побаченні він звітує – хто написав і звідки, не тільки з України та Росії, а й із інших країн. Це тепло і світло в мороку в’язниць.
Amnesty International вважає Еміра-Усеїна Куку та інших обвинувачених у цій справі в’язнями совісті. Ми закликаємо всіх охочих написати лист до військового прокурора Південного військового округу РФ з вимогою негайно звільнити Еміра-Усеїна Куку, а також його співобвинувачених – Мусліма Алієва, Енвера Бекірова, Вадима Сірука, Рефата Алімова й Арсена Джеппарова.