Фото: Blair Millar/ Amnesty International

95-річний ветеран Джон Сато: «Я не філантроп і не благодійник, я просто співчуваю людям»

Джон Сато, 95-річний ветеран Другої світової війни, скористався чотирма автобусами, щоби долучитися до антирасистського маршу в центрі Окленда після стрілянини 15 березня в мечеті у Крайстчерчі (Нова Зеландія). Його історія потрапила до світових заголовків, доводячи, що звичайні люди здатні на надзвичайні вчинки. Він розповів Amnesty International, як любов, надія та співчуття надихнули його на цю подорож.

Мене звати Джон Едвард Генрі Сато. Мені дев’яносто п’ять років. Як я тут опинився? Ну, мені сказали, що мене приніс лелека.

Моя мати народилася в Шотландії, а батько – в Японії. Вони обидвоє служили під час Першої світової війни: мати – як медсестра; батько належав до японського військово-морського флоту, зрештою він оселився в Новій Зеландії. 

Я пам’ятаю, що коли я був дитиною, людей змішаного расового походження називали метисами; я також чув, як про осіб італійського походження говорили «даеґо» («daegos» – зневажлива назва на позначення людей, що мігрували з Італії). Проте я ніколи не чув жодного недоброго слова у свій бік.

Фото: Blair Millar/ Amnesty International

Я був доволі хворобливою дитиною, страждав на сильну астму, проте не дозволяв цьому утримувати мене від ходіння до школи. Я обожнював школу. Коли мені було чотирнадцять чи п’ятнадцять, я вивчав порівняльне релігієзнавство. Мені хотілося відкрити суть усього цього. У людей неправильне уявлення про релігію: не розуміючи чогось, вони дуже часто починають цього боятися.

АТАКИ У КРАЙСТЧЕРЧІ

Саме це й трапилося під час атак у Крайстчерчі. У п’ятницю 15 березня було скоєно напад на мусульманську громаду в місці їхнього поклоніння. 51 людину було вбито, десятки – поранено. Людина, що здійснила цей жахливий напад, зробила це в ім’я вищості білої раси та ненависті. 

Ця новина була повсюди – на радіо та по телевізору. Я не дуже часто дивлюся телевізор, проте її було неможливо пропустити. Це був сумний день для Нової Зеландії.  

Єдиною позитивною нотою в цій історії стало те, що вона дала людям можливість краще зрозуміти одне одного. Це була можливість навчитися толерантності, співчуттю, турботі й повазі незалежно від раси чи релігії.

Фото: Blair Millar/ Amnesty International

Мені дуже хотілося висловити свою повагу, тож я сів на автобус і поїхав до мечеті в Пакуранзі. Це був лише початок довгої подорожі. Я перестав керувати машиною чотири роки тому, тож тепер, якщо мені треба кудись поїхати, я користуюся громадським транспортом. Мечеть була зачинена, проте біля фасадної стіни лежали квіти. 

Я подумав, що в центрі міста має бути якесь зібрання, тож скористався ще трьома автобусами, щоби доїхати до площі Аотея, де проводився мітинг. Сидіти в автобусі значно зручніше, ніж ходити пішки. Так не стоптуються черевики. На площі зібрався величезний натовп; люди прийшли туди проявити співчуття тим, хто постраждали.

ЛЮДИ ЗВОДЯТЬ МІЖ СОБОЮ СТІНИ

Різні релігії зводять різні будівлі, тому що вони служать різним расам і культурам. Проте якщо подивитися на ситуацію без осуду, то розумієш, що всі вони говорять про одне й те саме. 

Я не очікував, що про мою подорож стане відомо широкому загалу. Я не філантроп і не благодійник, я просто співчуваю людям. Якщо ви самі багато чого пережили, то починаєте помічати це і в інших. Мабуть, це хороший спосіб навчатися.

Люди зводять між собою стіни, головною мірою через неосвіченість і негативне змалювання в медіа. Якщо нам не розповідають про щось неприємне – то не новини. Нам складно усвідомити, що у світі існує так багато хороших новин і хороших людей.

РОДИНА

Мої дружина й донька багато чому мене навчили. Ми з дружиною зустрілися й одружились, будучи вже не дуже молодими.

Я пам’ятаю, як один мій дуже старий друг вчив мене танцювати вальс у полі – це було ще те видовище. Я обожнював танцювати, проте мені завжди здавалося, що мені немає чого запропонувати дівчині через своє походження. 

Під час Другої світової війни мене призвали служити в армії Нової Зеландії. Мені було 18, я був лише одним із багатьох. Ми всі дуже хвилювалися, а деякі з нас, мабуть, навіть трохи боялися. 18 років тоді – зовсім не те, що 18 років зараз. Ми всі були дуже наївні. Нам давали по великій пляшці пива. Після трьох таких ти вже ледь стояв на ногах, але мусив марширувати назад! Ми спали в наметах часів Першої світової війни; коли дощило, вони пропускали воду. Моя ліжниця була мішком соломи, покладеним на плащ-намет.

Фото: Blair Millar/ Amnesty Internation

Коли я одружився, мені було 40, а моїй дружині – 38. Тоді я працював на маленьку компанію. Ми поселилися в квартирі над компанією – це було не ідеальне помешкання, проте ми сильно економили, щоби купити трохи землі й побудувати будинок. Кілька років по тому моя дружина завагітніла. 

Наша донька народилася абсолютно сліпою, а у віці вісімнадцяти місяців у неї з’явилася епілепсія. У три роки вона підхопила вірус, який вплинув на її мовлення – вона розуміла, що ми казали, проте не могла говорити. Незважаючи на це, їй чудово вдавалася йога. 

Ще будучи зовсім крихіткою, вона завжди сідала в позу лотоса. Вона могла схрестити ноги в себе за шиєю, й коли моя дружина розповіла про це викладачці йоги, та сказала, що це класична поза в йозі і що в неї пішло сім років на те, щоб її опанувати.

Ми багато чому навчилися в Анни.

ПОВАЖАТИ ОДНЕ ОДНОГО

Моя дружина померла 15 років тому від раку, а донька – минулого жовтня від вірусу. Я вдячний, що моїй дружині не довелося спостерігати за її стражданнями. 

За три дні до своєї смерті вона промовила: «Мама, тата, люблю, люблю», а коли я бачив її востаннє, вона сказала: «Тата, люблю». Це був надзвичайний дарунок!

Усі ми створені так, аби впоратися з чим тільки здатні. Були часи, коли я ставив собі запитання щодо речей, які зі мною траплялися – речей, які приносили мені емоційні страждання, проте зараз я розумію, що цей досвід навчив мене співчуттю та толерантності. Найкраще ми навчаємося тоді, коли проходимо через щось самі.

Я не можу навчити іншу людину думати, відчувати чи поводитися – ми всі різні, тож мусимо вирушати у власну путь і намагатися робити все від нас залежне.

Фото: Blair Millar/ Amnesty International

Ми всі різні, й інші люди можуть мати шлях, відмінний від нашого, проте мені хочеться вірити в те, що надія на майбутнє все ще існує.  

Для кожної активістки чи активіста, які хочуть зробити щось для цього світу, зокрема й із «Amnesty International», важливо вчитися поважати одне до одного, замість того, щоби завдавати одне одному біль.