Авторка: Оксана Покальчук, директорка Amnesty International в Україні
Мій дід по батьковій лінії відсидів у Лук’янівському СІЗО по справі «Спілки визволення України». Мого батька, письменника Юрка Покальчука, також переслідувала радянська влада. Тому правозахист для мене, спершу, був про особисте. Як і для більшості з нас. Цей щем у серці, ця невгамовна потреба діяти, коли чуєш про несправедливість, змушують людей творити справжні зміни. І от уже 60 років ми разом із мільйонами прихильників та прихильниць Amnesty International намагаємося перетворити цей світ на місце, де кожна людина знає свої права і вільна ними розпоряджатися.
У чому ми вимірюємо 60 років спільної боротьби? В обвинувачених, чиї справи розглянув справедливий суд, в ув’язнених, врятованих від смертної кари, у полонених, яких більше не катують. В активістах та активістках, які можуть вільно займатися правозахисною діяльністю, у школяр(к)ах, які вивчають свої права на уроках, у сім’ях, які щасливо повертаються додому з таборів для біженців. У громадах, які виходять на вулицю з вимогою покласти край дискримінації і які захищають свої домівки від знищення, і в жінках, чий уряд нарешті оголосив поза законом жорстоке поводження, із яким вони стикаються кожен день.
Amnesty international була заснована 1961 року британським адвокатом Пітером Бенсоном. Дізнавшись про ув’язнення двох студентів у Португалії, які публічно виголошували тост за свободу, він розпочав масштабну кампанію за їхню амністію у світових ЗМІ.
А вже 1962 року Amnesty International відправляє адвоката в Південну Африку для спостереження за судом над Нельсоном Манделою. Пізніше очільник ПАР напише: «одна лише присутність, а також допомога юриста організації були для нас джерелом неймовірного натхнення і заохочення».
1977 року Amnesty International отримує Нобелівську премію миру за «внесок у захист свободи, правосуддя та підтримку миру». Того ж року наша організація розпочала свою найтривалішу боротьбу, – зі смертною карою. Тоді лише 16 держав скасували цей нелюдський спосіб покарання. Сьогодні таких держав 108. Це більше ніж половина країн світу.
1984 року в результаті безпрецедентної кампанії прихильниць та прихильників Amnesty International Генеральна Асамблея ООН ухвалила Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження й покарання.
2002 року завдяки постійному тиску зі сторони прихильників та прихильниць Amnesty International, нарешті було створено Міжнародний кримінальний суд (МКС). Він займається розслідуванням та притягненням до відповідальності тих, кого підозрюють у скоєнні злочинів проти людства, тих, хто причетний до геноциду, військових злочинів та злочинів агресії (до списку обвинувачених належать політичні діячі й очільники, лідери збройних угруповань та інші високопоставлені особи).
Після 20 років тиску зі сторони активістів та активісток Amnesty International та інших міжнародних організацій 2014 року набув чинності Міжнародний договір про торгівлю зброєю (МДТЗ). Це беззаперечна перемога людства. Договір допоможе зупинити безконтрольний потік зброї, яка призводить до мільйонів смертей, розпалює конфлікти й підживлює звірства в усьому світі.
2015 року після тиску зі сторони громадських організацій, серед яких і Amnesty International, ООН ухвалила більш суворі правила щодо гуманного поводження з в’язнями. Прийняті правила гарантують повагу до прав ув’язнених, звертають особливу увагу на реабілітацію, захищають від тортур, полегшують доступ до медичного обслуговування та обмежують застосування каральної дисципліни та одиночного ув’язнення.
У 2019-20-их роках у результаті поправок до законодавства Данії, Швеції та Греції нарешті було встановлено, що секс без згоди є зґвалтуванням. Цьому рішенню передували багаторічні кампанії на захист прав жінок та груп, що вижили, а також кампанія Amnesty International «Поговорімо про згоду».
Наразі ми разом із понад 10 мільйонами прихильників та прихильниць продовжуємо боротися за права людини в усьому світі. В Україні ж ми приділяємо велику увагу протидії злочинам на ґрунті ненависті, боротьбі з домашнім насильством (зокрема, ратифікації Стамбульської конвенції), викоріненню тортур у правоохоронних органах, захисту прав ЛГБТІ-людей, ромської спільноти та кримських татар в окупованому Криму, а також підтримці й розбудові активістської спільноти в Україні.
Більшість із нас приходить в активізм за права людини з особистою історією дискримінації. І всі ці історії не дають нам забути, що свобода бути собою – безцінна, і що кожна людина на світі заслуговує її мати.