29 листопада 2019
Віталіна Коваль – активістка з прав жінок та ЛГБТІ людей. 2016 року вона вперше познайомилася з Amnesty International, ставши нашою координаторкою Марафону написання листів в Ужгороді. Уже через два роки Віталіна долучилася до Марафону в зовсім іншій ролі – вона була його героїнею. І хоча причиною цього стали сумні події – на акцію Віталіни 8 березня 2018 року напали представники радикальних угруповань – Марафон допоміг Віталіні провести такий же захід 2019 року в безпеці, а також надихнув її до подальших дій.
Із нагоди Дня правозахисниць 29 листопада ми поставили Віталіні Коваль 10 запитань про активізм, її участь у Марафоні написання листів, труднощі, із якими стикаються правозахисниці в Україні, а також її плани на майбутнє.
Як ви вирішили долучитися до активізму?
– Узагалі, я була дуже далека від активізму, окрім одного випадку. Це коли я була на Майдані. І от там я відчула, що готова бути на Майдані, відстоювати свою позицію. Але тоді не позиціонувала себе як активістка чи правозахисниця. Хоча саме цей епізод був переламним. Бо саме там я відчула, що навіть якщо ти маленька, слабка людина, у тебе є все одно шанс щось змінити, якщо ти будеш працювати в цьому напрямку. Іще один переламний момент стався після 25 років, коли я зробила камінг-аут як лесбійка своїм батькам. Я намагалася це сказати більше ніж 10 років. Однак у мене не виходило, тому що моя сім’я була гомофобна. Але перед моїм камінг-аутом моя знайома покінчила життя самогубством, коли сама робила камінг-аут батькам, і вони її не прийняли. І от коли мені виповнилося 25, я вирішила, що я хочу стати частиною людей, які щось змінюють і змінити ставлення соціуму до ЛГБТІК-людей, перш за все. Щоб їм не довелося проходити через те, що проходила я, чи мої знайомі, чи, взагалі, підлітки в Україні.
А як почалася ваша співпраця з Amnesty International?
– На той час я була координаторкою Queer Home Ужгород, це був ком’юніті-центр для ЛГБТІК-людей. До того ж, я була доволі активна в культурному житті нашого міста, і от я побачила, що буде відбуватися Марафон написання листів, і що потрібні координатори і координаторки з різних міст України. Тож я подала заявку, і мене відібрали. Я приїхала до Києва і після цього у 2016 році організувала кілька публічних заходів в Ужгороді.
Для того, щоб змінити цей світ, просто не буде іншого життя
Віталіна Коваль
2018 року ви стали героїнею Марафону написання листів. Розкажіть про свій досвід у цій ролі. Чи були побоювання щодо публічності чи взагалі участі?
– Бути публічною чи не публічною, я вирішила вже коли зробила камінг-аут. А потім і коли почала працювати як координаторка ком’юніті-центру для ЛГБТІК-людей. Тоді, приймаючи рішення щодо участі в Марафоні, я не мала іншого виходу, щоб зробити так, аби в моєму місті було безпечно для тих, хто працює з правами жінок та ЛГБТІК-спільноти. Два роки поспіль нас атакувала праворадикальна група. Від нас ішли волонтери, активісти й активістки, тому що вони отримували погрози. І взагалі, існувала атмосфера такої ніби загнаності в маленькому місті, де тобі ніхто не може допомогти. Ти йдеш у поліцію і розумієш, що шеф поліції спілкується з лідером ультраправих. У тебе немає варіантів. І тоді ти починаєш шукати: що мені зробити ще? І от тут, на моє щастя, мені перетелефонувала Оксана Покальчук, тоді коли нас атакували другий раз на акції 8 березня і спитала, чи потрібна нам допомога. І Amnesty Україна відгукнулася. Це була та організація, яка надала нам реальну конкретну допомогу в юридичному плані, психологічну підтримку. Потім ми почали вирішувати разом, як змінити цю ситуацію, як зробити так, щоб у маленькому місті в тебе все ж таки була змога реалізувати своє право на мирні зібрання і ти розумів, що в тебе є шанс це зробити. І я думаю, що якщо би не Amnesty, до речі, то шансів там би практично не було.
Об’єднуватися навколо ненависті простіше, ніж об’єднуватися навколо любові. Але коли люди об’єднуються навколо любові і позитивних дій, ми стаємо сильнішими
Віталіна Коваль
Чи допомогла вам участь у Марафоні написання листів?
– Це найкраще, що зі мною було ось в такому плані, правозахисному. По-перше, публічність дає кращий рівень безпеки. Я знаю, що опоненти, якщо захочуть щось зі мною фізично зробити, то вони вже вважають на ризики публічності. І це ніби створює відповідний імунітет. По-друге, я дуже щаслива, що 2019 року разом із Amnesty ми організували таку ж, але вже безпечну, акцію в Ужгороді. І це відбулося не тільки в Ужгороді! Це був рік, коли всі заходи, присвячені правам жінок 8 березня, пройшли безпечно. Я вважаю, що це дуже великий здобуток. І, власне, для маленької спільноти в Ужгороді це була дуже цікава подія. Тому що з відчуття безнадії вони отримали приклад, як це може бути успішно. Об’єднуватися навколо ненависті взагалі-то простіше, ніж об’єднуватися навколо любові. Але коли люди об’єднуються навколо любові і позитивних дій, ми стаємо сильнішими.
Фото з акції за права жінок в Ужгороді, 8 березня 2018 р.
А які, на вашу думку і з Вашого досвіду, є небезпеки для правозахисниць в Україні?
– По-перше, це фізичні напади. Чому це перше і основне для мене? Тому що те, що відбувається в наш час по всій Україні. І фізична небезпека, вона, насправді, це дуже потужно. Якби ти там не казав, чи не казала, що «нічого страшного, я це переживу», але якщо це кілька разів отримати, то після цього дуже важко продовжувати свою діяльність. І я захоплююся тими сміливими людьми, які продовжують, незважаючи ні на що. Насправіді, іще багато-багато речей можна перерахувати. Але вони не такі суттєві. У нас не закриті навіть базові потреби безпеки, тому ми працюємо в дуже важких умовах зараз.
Можливо, серед правозахисниць є хтось, хто для Вас слугує як приклад, надихає?
Насправді, багато хто надихає в різних моментах, тому дуже важко виокремити якусь певну персону. Наприклад, на Всесвітньому саміті з прав людини виступала правозахисниця з Ірану. У неї була невелика промова, і її не можна було фотографувати, тому що за це їй може загрожувати смерть у країні, куди вона повернеться. Коли говорю про таких жінок, мені просто відбирає мову, тому що це настільки круто, – вони просто героїні нашого часу. Так само як Грета Тунберг. Зважаючи на ті обставини, які вона має, на хвилю хейту, яку отримала від різних невігласів, що сидять за компами, – я нею просто захоплююся. І мені дуже хочеться, щоб вона психологічно після цього не вигоріла і щоб у неї далі склалося все дуже круто.
У правозахисниць не закриті навіть базові потреби безпеки, тому ми працюємо в дуже важких умовах
Віталіна Коваль
А які у вас плани на майбутнє у правозахисті?
– Я зараз вирішую, які в мене плани. У будь-якому випадку я буду залишатися в [правозахисному] секторі. Питання тільки на якій позиції? Була ідея про те, щоб заснувати власну організацію. Але я не дуже хочу створювати якусь конкуренцію. Мені більше хочеться працювати на якійсь позиції, яка веде до розширення нашого сектору, державного фінансування, адвокаційної роботи. Мене дуже цікавить адвокаційна робота, мабуть, я буду робити щось у цьому напрямку. І я думаю, що це вже не буде «вуличний активізм». Хоча ми напевне продовжимо організовувати колону людей із інвалідністю на Марші Рівності в рамках Київ-Прайду.
Віталіно, а чому, на вашу думку, люди взагалі займаються правозахистом?
– Мені треба було роками еволюціонувати, щоб лише після 26-ти зрозуміти відповідь на це питання. Для того, щоб потрапити у правозахист, потрібна проактивність та чітка позиція, що я не хочу мовчати, коли я бачу насильство; я не хочу говорити мовчазне «Так», коли я бачу, що на вулиці б’ють когось. Це насправді дуже важко, тому що ми звикли мовчати і відсиджуватися, коли щось погане відбувається. Але я думаю, що для того, щоб змінити цей світ, просто не буде іншого життя.
А чому людям варто підтримати Марафон написання листів? Чи варто взагалі?
– Варто! Зараз я його підтримую ще більше, ніж коли була координатокою. Бо тоді якогось конкретного результату я не могла простежити. А ось коли я стала героїнею Марафону, зрозуміла, наскільки це взагалі потрібна річ. Тому що якщо людина отримує листи, це своєрідна терапія для неї. Дуже часто, коли всі проти тебе, ти можеш зламатися. А коли ти отримуєш таку допомогу, розумієш, що не все так погано. Навіть Олег Сенцов розповідав про силу листів, коли він був у в’язниці. Окрім того, Марафон справді змінює стан речей. Наприклад, Ґульзар Дульшенова з Казахстану домоглася ратифікації Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю. Тобто після цих підписів відбуваються конкретні зміни. Марафон – це логічне вираження нашої єдності в практичну сторону, де можна щось конкретно взяти і вирішити.
А ви вже встигли підтримати когось із цього річного Марафону?
Я поки що не встигла прочитати всі історії, але обов’язково це зроблю й напишу всім листи. Ну і під час мого візиту в Лондон ми встигли записати відео на підтримку Ясаман Ар’яні з Ірану. Я хотіла їй сказати, що зараз її намагатимуться зламати (мені особисто так здається). І я дуже-дуже сильно хочу, щоб вона пройшла через це пекло просто заплющивши очі, і не зламалася, а стала сильнішою після цього. Я вважаю, що дуже несправедливо, що з нею таке відбувається. Але якщо б я могла зробити щось для того, щоб щось змінити, я 100% зробила би це. І Марафон, власне, це і є така можливість.